Прімо Леві - Чи це людина

ми готові до остаточного медогляду. За вікном видно біле небо, а іноді й сонце; у цій країні на нього можна дивитися, не мружачись, крізь хмари, мов крізь димчасте скло. Судячи з його положення, мабуть, уже минула чотирнадцята: баланди вже нам не дістанеться, ми вже десять годин на ногах, з них шість — голяка.

Цей другий медогляд теж дуже швидкий: лікар (він теж, як і ми, вбраний в смугасте, але зверху в нього білий халат, на який пришитий номер, і він набагато вгодованіший від нас) оглядає і обмацує мою спухлу й скривавлену ногу, а я скрикую від болю, тоді він каже: «Aufgenommen, Block 23»  [17]. Я стою з роззявленим ротом, чекаючи на якусь іншу вказівку, але хтось брутально шарпає мене назад, жбурляє мені на голі плечі накидку, кидає пару капців і виштовхує надвір.

Блок номер 23 розташований за сотню метрів; над ним є напис «Schonungsblock»: хтозна, що це означає? Всередині у мене забирають накидку та капці, і я знов опиняюсь голяка останнім в черзі голих кістяків — нинішніх пацієнтів.

Я вже давно перестав намагатись щось зрозуміти. Я вже так стомився стояти на пораненій і ще не обробленій нозі, був такий голодний, так змерз, що мені вже все було байдуже. Це цілком може бути останнім з моїх днів, а це приміщення — газовою камерою, про яку всі говорять, і що я можу тут вдіяти? Залишається притулитись до стіни, заплющити очі і чекати.

Мій сусід, мабуть, не єврей. Він не обрізаний, а крім того (це одна з небагатьох речей, які я дізнався до того часу) у нього світла шкіра, масивне обличчя і статура, а це характерне для поляків неєврейського походження. Він вищий за мене на цілу голову, але фізіономія його достатньо приязна, як це буває тільки в тих, хто не страждає від голоду.

Я спробував спитати його, чи він знає, коли нас впустять. Він повернувся до санітара, подібного на нього, мов брат-близнюк, який стояв у кутку і курив; вони перекинулись кількома словами і разом засміялися, не відповідаючи, немов мене тут не було; відтак один з них взяв мою руку і подивився на номер, тоді вони засміялися ще голосніше. Усім відомо, що сто сімдесят чотири тисячі — це італійські євреї, ті самі італійські євреї, які прибули два місяці тому, усе адвокати й доктори, їх була сотня з гаком, а тепер їх тільки сорок, вони не вміють працювати і дають вкрасти свій хліб, їх лупцюють зранку до вечора; німці звуть їх zwei linke Hände (дві ліві руки), їх зневажають навіть польські євреї, бо ті не знають їдишу.

Санітар вказує товаришеві на мої ребра, немов я — труп в анатомічному театрі, вказує на повіки, на роздуті щоки, на тонку шию, згинається і натискає вказівним пальцем на мою гомілку і звертає увагу іншого на глибоку вм’ятину, яку залишає палець у блідій, аж восковій плоті.

Я шкодую, що заговорив до поляка — мені здається, що я зроду, ніколи в житті ще не зазнавав такої пекучої образи, як тепер. Санітар, схоже, скінчив свої пояснення цією своєю мовою, якої я не розумію і яка для мене звучить жахливо; він повертається до мене і каліченою німецькою милостиво підсумовує для мене їхню розмову: Du Jude kaputt. Du schnell Krematorium fertig (ти єврей пропав, ти скоро крематорій і кінець).

Минає ще кілька годин, поки всіх хворих зарахують у бараки, роздадуть їм сорочки і заповнять їхні картки. Я, як завжди, останній; якийсь тип у новісінькій смугастій робі питає мене, де я народився, який мій фах «у цивільному житті», чи маю дітей, якими хворобами хворів, ціла купа запитань, та яка з них користь, це просто така хитромудра гра, аби лиш з нас насміятися. І це має бути шпиталь? Нас тримають тут голяка на ногах і ставлять усякі запитання.

Врешті й переді мною теж відчинились двері, і я ввійшов у приміщення для спання.

Тут теж, як всюди, нари у три яруси, три ряди в цілому бараці, розділені двома вузенькими проходами. Нар тут сто п’ятдесят, хворих близько двохсот п’ятдесяти — отже, по двоє майже на кожних нарах. Хворі на верхніх нарах, притиснуті до стелі, практично не мають як сидіти; вони трохи висовуються з нар, їм цікаво подивитися на нинішніх прибульців, це найцікавіший момент дня, завжди можна зустріти когось знайомого. Мене призначили на нари номер 10; і — о чудо! — вони порожні. Я з насолодою простягаюсь, це вперше, відколи я в концтаборі, у мене є спальне місце тільки для мене. Попри голод, не минає й десяти хвилин, як я засинаю.

Ка-Бе — це лиш тільки лімб пекла. Фізичні напасті тут відносно незначні, крім голоду та пов’язаних з хворобами страждань. Тут не холодно, не примушують працювати і не б’ють, якщо не допуститися якогось серйозного огріху.

Підйом о четвертій, і для хворих теж; треба застелити ліжко і помитися, але тут не поспішають і не надто суворо стежать. О пів на шосту роздають хліб, його можна зручно порізати на тонкі скибки і спокійно їсти лежачи; потім можна знову поспати, аж до роздачі супу опівдні. Аж до шістнадцятої триває Mittagsruhe, пообідній відпочинок; о цій порі часто відбуваються лікарські огляди та прийом лікування, тоді треба зійти з нар, зняти сорочку і вишикуватись в ряд перед лікарем. Вечірню пайку теж роздають в ліжко; після цього, о двадцять першій, усе світло, крім тьмяного ліхтаря нічного охоронця, гасне і западає тиша.

…І вперше, відколи я в концтаборі, підйом захоплює мене у глибокому сні, а пробудження є поверненням з ніщоти. Під час роздачі хліба здалеку з-за вікон у темному повітрі чутно, як заграв оркестр: це наші здорові товариші виходять шикуватись на роботу.

З Ка-Бе музику чути погано: долинає настійний і монотонний згук великого барабана і тарілок, але музичні фрази на їх тлі вимальовуються тільки іноді, залежно від примх вітру. Ми перезираємось на своїх нарах, бо всі відчуваємо, якою інфернальною є ця музика.

Мелодій небагато, якийсь десяток, щодня ті самі, зранку і ввечері: марші та народні пісні, любі кожному німцеві. Вони зберігаються закарбовані в нашій свідомості і будуть останньою річчю з концтабору, яку ми забудемо: це голос табору, відчутне вираження його геометричного божевілля, прагнення інших спочатку розчавити нас як людей, а потім поступово вбити.

Коли грає ця музика, ми знаємо, що там, надворі в тумані, рушають маршем, мов роботи, наші товариші; їхні душі мертві, і музика жене їх, як вітер сухе листя, заміняючи їм силу волі. Сили волі більше нема — кожен такт музики перетворюється на крок, на рефлекторне скорочення безсилих м’язів. Німці таки домоглися свого. Десять тисяч людей стали єдиною сірою машиною з чіткими обрисами, вони не думають і не бажають, вони крокують.

Під час виходу і повернення в’язнів у табір завжди присутні есесівці. Хто може позбавити їх права спостерігати за цим влаштованим ними самими видовиськом, за цим хороводом згаслих людей, які, загін за загоном, зникають у тумані і виринають з нього? хіба може бути реальніший доказ їхньої перемоги?

Пацієнти Ка-Бе теж відчули на собі все це — вихід на роботу і повернення, цей гіпнотичний, безконечний ритм, який вбиває думку і згладжує страждання; вони цього зазнали і зазнаватимуть ще. Але треба було