Дарина Гнатко - Душа окаянна, Дарина Гнатко

йому тоді завдати тварюці такої наминачки, щоб і місця живого не лишилось, нехай би скуштувала пекла ще тут, на грішній землі. Та ні, того робити не можна було. Пошкодив би вроду оту, від Васси викохану, спробуй тоді багатія для неї знайди. Ні, він хитро вдіяв, відібрав у неї тихенько Мірошника, а от про те, що може понести вража дочка, і не подумав, не взяв до уваги. А з якою ж радістю вертав він учора додому з Полтави, мов на крилах летів, не помічаючи ні холоду, ні заметілі. Що відзнака архієрейська серце зігрівала, а що несподівана прихильність пана полковника. Господар десяти прибуткових маєтків та безкінечних десятин масного чорнозему, тисяч посполитих душ, полковник, нащадок шляхетного, вельможного польського роду, він не погордував досить скромним містечковим попом, зацікавився дочкою його, та ще й вислухав приязно, і відповів згодою на запрошення в гостину. Як радів тоді Красногляд.

А тут маєш. Приїхав додому, а та клята блудниця такої свині йому підклала, прямо в лице кинула, що є пузата, а бодай їй те та се. Де й радість його поділася, не тямив він вже самого себе, кинувся на неї з єдиним бажанням – задавити тварюку. Забув і про Ковальського, і про все, і якби не Панас, удавив би гадину потайну.

Васса повільно звелася з лави.

– Зробив своє чорне діло? – тихим докірливим голосом запитала вона, поглянувши чоловікові прямо в вічі.

Отець Сава того погляду не витримав.

– Помовч, Вассо.

Вона у відповідь лишень головою похитала.

– І не шкода тобі дитяти? Не болить біля серця?

– Помовч, жінко.

– Досить, і так усе життя мовчала, – з непокорою в голосі відгукнулася дружина, і Красногляд відчув, як знову прокидається в ньому злість. – Мовчала, і як Марусю примушував за Прокопчука йти, і Ганну за того діда, приборкана тобою змолоду мовчала, а за Марту не можу.

Красногляд кинув на неї погрозливий погляд.

– Добалакаєшся ти в мене, Вассо, що поб’ю, і не встанеш.

Васса тільки покривила лице у відповідь, торкнулась пальцями розбитого чола й кинула:

– Ти вже й так побив, та не забувай, що я вже не та беззахисна молодиця, з котрої ти знущався за молодих літ. Сини, Саво, зросли й тепер зможуть мене захистити.

Красногляд промовчав, тільки позирнув недобре й опустився дорідним тілом на ослін. Сини в нього справді дужі зросли, особливо він побоювався Панаса, Данило чіпати його не важився.

Васса холодно запитала:

– Пустиш мене до доньки?

Красногляд майнув рукою.

– Та йди вже.

Васса ще поглянула на нього наповненими гіркотою очима й повільно вийшла зі світлиці, залишивши його наодинці з невеселими гадками.

Марта лежала тихо, спала, а чи втомлено дрімала, а знахарка, що її Сава привіз, спокійно сиділа на стільчику, вириваючи щось зі свого клунка. Непривітно метнула на Вассу темним оком, але змовчала.

Господиня хитнула головою на двері.

– Можете йти, я сама посиджу біля доньки.

Знахарка покривилась.

– Ні, не піду, мені наказано піклуватись про неї.

– Я й сама про доньку попіклуюсь.

– То вже ваш клопіт, та я нікуди не піду, – досить байдуже знизала плечима Цапчиха, знову схиляючись над клунком своїм. Васса помовчала, подивилась на дочку, яка спала, а потім не втрималась, обійшла стілець, на якому сиділа вбивця її онучати, і тихо запитала:

– І не страшно вам гріха отаке робити?

Вівдя знову знизала плечима.

– А що ж мені його боятися, пані попаде, коли й чоловік ваш, піп, служитель Божий не страшиться його? Гріхи, їх на те й вигадано, аби скоювати, а потім каятись, інакше що ж піп у церкві пороблятиме?

– А діти у вас є?

– Є, – позіхнула Цапчиха, – синами Бог не нагородив, а вже дочками обсипав, мов снігом, а ще онучат цілий хутір.

– І не шкода вам чужих діточок губити?

– Не шкода, – холодно відгукнулася знахарка, і Васса здригнулась, уражена бездушністю цієї жінки. Хотіла ще щось сказати, та на ліжку своєму заворушилась Марта, і Васса кинулась до неї, зазирнула в вічі.

– Мартуню, донечко!

– Мамуню, як ви? – Марта нахмурила чоло, з тривогою поглянула на матір, на її розбите лице.

Васса тільки рукою майнула.

– Та то пусте, доню. Заживе воно, як на тій собаці. Ти скажи краще, як ти? Як почуваєш себе?

– Не знаю, – непевно відказала Марта й болісно, запитливо поглянула на маму, мов та єдина могла знати, який біль розриває зараз її серце. І Васса знала, серцем материнським добре чула, і мало не розривалося воно від гострого болю за дочку рідненьку.

Марта знову заплющила очі, відчуваючи дивне хотіння спати, а з мамою було так затишно, і покійніше робилось на її збентеженому, наляканому та одинокому серці. А бездушна вона таки, бо ж як може кортіти їй до сну, коли десь у глибинах її єства гине отруєна знахарським зіллям її дитиночка. Дитя Микитине. Маленьке створіння, яке могло б уродитися, з буявим русим чубом та сірими оченятами, в батька, або ж успадкувати її, Мартині, риси. Часточка Микитина, вона б простягала до неї рученята, зорила б зірочками очей та квітла б янгольською усмішкою. Дитинко рідненька, гинеш ти зараз, беззахисна кровиночко, вбита ворожою рукою рідного діда. І вона – Марта, мати – не могла нічого вдіяти, лежала тільки, слабка не знати чому, дослухаючись до чогось. А до чого ж то? Чи не до крику сокровенного своєї ненародженої дитини, який мала б почути не слухом звичним, ні, а чимось набагато глибшим – серцем своїм? І вдавалося Марті, що чує вона його, той тихий, відчайний та безпорадний крик свого дитяти, що линув до її серця закликом про допомогу.

– Мамо, – заметалась Марта у тому напівсні, зашепотіла гаряче: – Мамуню рідненька, дитя моє…

Васса ухопила її за руку.

– Що дитя, доню?

– На допомогу кличе, – видихнула Марта, розплющуючи каламутні очі й вдивляючись у рідне лице мамине, що миготіло перед нею, мов ув імлі туману. Раптом вона відчула, як обривається щось усередині неї, і тіло заполоняє біль, а пальці впинаються в м’яку материну руку. – Мамуню!

– Що, що, Мартусю? – Мамин голос, схвильований, турботливий та ніжний, на якусь мить перекрив відчайний крик її дитини, і Марта заметалась.

– Дитя… гине… – прохрипіла вона, відчуваючи, як лине з її тіла гаряча неспинна хвиля, вологою намочує сорочку. – Мамо, мамо, що це?

Усе навколо неї закружляло, а сама вона почала швидко падати в темну широку прірву, стрімко скочуючись кудись донизу. І не чула вже, як забігали біля неї мати з бабою-знахаркою, як стягали вони з її