Дарина Гнатко - Душа окаянна, Дарина Гнатко

онімілого, непритомного тіла, що лежало, мов мертве, на закривавленому ліжку, мокру від густої крові сорочку. Як ридала мама над нею гірко, як перестрашена, з виряченими очима Уляна принесла гарячої води, щоб омити її тіло, і пополотніла, глянувши на молоду свою господиню. Навколо стояла лиш темрява й відчувалася близька прірва, в яку вона падала, і плач дитини, її дитяти, яке було десь поряд, зовсім близько, але вона не бачила його, силкувалась побачити, рвалась усім тілом, усім єством, та тільки плач лунав, а там і плач затихнув, потонув у нескінченній темряві, що обгортала Марту зусебіч.

* * *

Отямилась вона вже глупої ночі, підняла важкі повіки й заблимала, напівосліплими очима вдивляючись у сіру імлу своєї спочивальні, яку досить слабко розвіювала жовтувата іскра каганця. Застогнала від болю в тілі, і відразу ж поруч опинилася мама, вхопила прохолодними пальцями гарячу її долоню, і Марта скрізь імлу побачила її лице.

– Мартусю…

Марта спинила на ній погляд каламутних очей.

– Дитя… мамо…

Васса опустила очі, ховаючи від доньки біль, що не оминув її серця, і непевно проказала:

– Немає, доню, вже його.

Марта гарячково сіпнулась на ліжку.

– Убив, убив таки, – простогнала, відкидаючи теплу ковдру. – Ненавиджу, ненавиджу клятого вбивцю! За що, за що згубив дитя моє невинне? За що ж, мамо? Через багатія того?

Васса вхопила її за блукаючі руки.

– Мартуню, донечко! Заспокойся!

– Ненавиджу! – зле хрипіла Марта, відчуваючи, як знову стрімко котиться до прірви, й зникає перед затуманеними імлою очима бліде, тривожне лице мамине, й знову струмить кров гаряча з її занімілого тіла, й немов здалеку лине до неї відчайний материн крик.

– Вівде, клята бабо! Знову кровить!

І все, а далі тільки тиша та м’які обійми темряви.

Два тижні нездужала Марта після того викидня. Два тижні її життя провисіло на тонкій вервечці між прірвою смерті та слабким світлом буття. Васса за ці дні додала до свого русявого волосся чималий жмут сивини, і якось із покірної, смиренної попаді перетворилась на тигрицю, яка трохи не побила налякану бабу Цапчиху, коли в Марти тієї ночі відкрилась кровотеча й охопила її важка лихоманка. Либонь, забагато влили Марті того клятого зілля, і подіяло воно на неї так, що мало Богові душу не віддала дівчина.

Отець Сава, наляканий таким станом доньки та стрімким наближенням Різдва, що Божий день правив молебні за здоров’я тяжко хворої Марти, біля престолу зачитував, навіть до Лаври в Київ помин подав. А Марта гасне, мов свічка на вітру, тріпотить життя в її тілі молодім. І страшно, страшно панотцеві протоієрею не стільки дочку втрачати молодшу, скільки пана полковника Ковальського, отакого зятя. Він вже заради Марти попустив їй і пост, і корівне велів для неї варити, й курку зарізати. Та де там, не хоче нічого, відвертається, та й несе Уляна назад і кашу молочну, й відвар курячий тривний.

– Не хочуть панночка, – трохи не плаче прислужниця у відповідь на мовчазне запитання господареве. – Шепочуть, що помирати зібрались.

Отець Сава почервонів від люті.

– Я їй помру, душі окаянній, я їй зараз так помру! Неси все назад!

Дівчина розгублено заблимала очима.

– То ж не їдять!

– Неси!

І знову крик навісний та могутній лунав у принишклім було від нещастя будинку, до доньчиної спочивальні вривався Красногляд, вимагаючи, щоб Марта їла. А та тільки позиркувала байдуже й одночасно вороже та відверталась до стіни, аби батька не бачити.

На захист дочки кидалася Васса.

– Ну чого ти займаєш дитя, Саво? Невже ж не бачиш, що їй і так зле? Чи замало того тобі, що вже наробив?

Красногляд боляче вхопив її за руку, змусивши Вассу тихо зойкнути, й просичав у змарніле лице:

– А чи не занадто ти, матінко, хвоста розпустила за цей час? Давно я тикав тебе пикою об одвірки? Ти що хоч роби, а Марта до Різдва повинна одужати, і без отих дурниць про небажання жити.

Марта обернула до нього бліде лице з порожніми очима.

– Пустіть! Не чіпайте мами! З’їм я ваше кляте м’ясо.

Отець Сава всміхнувся.

– Оце вже інша розмова!

І Марта їла ту молочну кашу, давилась тією куркою, і все заради матері, аби не чіпав її батько, а саму ж нудило від самого погляду на їжу. Так і миналися дні. Марта почала поволі убиратися в силу, чи то молебнями вимолена та поминами в Києві, а чи материнською гарячою та слізною молитвою, а чи, може, то навари густі тривні ставили її на ноги. Потроху, поволі хвороба відступилася, й за три дні до Різдва почала Марта виходити зі своєї спочивальні, сідала біля вогнища у світлиці й мовчки сиділа там, мов не жива. Та вона й справді вже не відчувала себе живою, наче те дитя ненароджене, вбите злісною батьковою рукою, забрало з собою і її життя. Кровиночка рідненька, воно ще снилося їй довгими зимовими ночами, біляве та сірооке, у Микиту, воно й усміхалось, і простягало до неї свої крихітні рученята, і Марта теж тягнулася до нього, жадібно вдивлялася в дитячі риси, шукаючи в них щось своє. Але хтось забирав її немовля, дитя зникало в темряві, а з темряви тієї раптово випливало лице батька – страшне та люте, і Марта прокидалася від власного крику.

А будинок у той час, немов вулик гудів. Отець Сава з нервовістю готувався до приїзду високого гостя. Марта тільки байдужим оком косувала на усі ті приготування, потайки, від душі бажаючи тому полковникові заблудитися десь у полі дорогою від Батурина до Диканьки та ніколи не увійти в цей дім зі сватанням. Тому й кривила вуста презирливо, спостерігаючи ту метушню домашніх, до якої прилучилась навіть Явдоха. Ні, вона й пальцем не поворухне, щоб зробити щось на догоду тому полковникові, котрого ненавиділа вже до знайомства.

А батько все кружляв навколо неї, невдоволено роздивляючись бліде лице з глибокими темними тінями під очима.

– Щось ти, Марто, занадто бліда. Чуєш, матінко? Поведи-но дочку надвір, на морозець, нехай хоч трішки лице зарожевіє, а то ж чисто як смерть, – бубонів він, нервово походжаючи світлицею. – Пан Ковальський сповістив, що прибудуть на святкову вечерю й нічну відправу вислухають у моїм храмі. Тож, давай, жінко, веди її на свіже повітря.

І Васса кутала байдужу, відчужену від усього Марту в теплу хустку й довгу шубу, та й вела надвір, умовляючи хоч трішки ожити.

– Донечко, люба моя, – дзюрчав джерельцем її м’який голос, – що ж ти, мов і не жива. Отямся, люба, благаю, не