Дарина Гнатко - Душа окаянна, Дарина Гнатко

край мого материнського серця. Повір, доню, я добре знаю, що це воно таке – втратити власну дитину, бо ж чорними жахливими днями чотирьох немовлят поховала, бачила на власні очі, як помирали вони, крихітки, бачила, а вдіяти нічого не могла.

Марта тулилась до мами.

– Знаю, мамо. Але нічого не можу із собою вдіяти, життя вперто не бажає повертатися в моє спустошене тіло, мов вилилось воно все тієї ночі. І тільки ненависть пече в серці розпеченим, жалючим тавром до нелюда в попівській рясі, котрий вбив моє дитятко та відняв Микиту.

Васса наполохано махала руками.

– Гріх то великий так ненавидіти батька, донечко, Господь може покарати за це тяжко…

Марта обурено відхилилася від мами.

– А чому ж Він батька не карає?

Васса перехрестилась.

– Ой, доню, на все ж свій час, і мені інколи навіть страшно буває подумати про те, як помиратиме твій батько. Чи пом’якшить Господь хоч трішки його зачерствіле, жорстоке серце? Чи відкриє ж серце те для покаяння, чи зможе він побачити свої гріхи на порозі смерті? Бо ж роки його вже не молоді, сімдесят вже, і життя звертає до свого заходу.

Марта промовчала, не здужаючи відшукати й краплини жалю до батька. Ні, не пожалкувала б вона його навіть у домовині.

Наступного дня на притихлу й засніжену Диканьку м’яко опустився святий вечір. Остання ніч перед Різдвом стукалась у вікна, вже була поряд, і родина Красноглядів чекала першої зірки, щоб сісти за святу вечерю з дванадцяти пісних страв. І якщо вічно голодна Явдоха не могла її дочекатись, то свекор мало не підстрибував, чекаючи іншого. Вже сутеніло, ось-ось мала зійти перша зоря й наближався час сідати за вечерю, а пан полковник все не їхав, чи не заблукав бува де?

Васса внесла до світлиці миску з кутею.

– Зірка от-от зійде, батечку. Чи подавати вечерю?

Отець Сава вирячив на неї роздратовано очі.

– Яка вечеря, жінко? Чи тобі повилазило, еж пана полковника ще немає. Всякого в дорозі може статися, часи теперечки непевні, молились би краще за мандрівців, бо їде пан полковник до нас зі своєю сестрою, шанованою панною Марією Карпівною. – Він підійшов до дверей, дослухався та знизав плечима. – Та й куди воно ото годиться? Повсідаємось за стіл, жерти будемо, а пан полковник приїде, втомлений та голодний, на наші ситі пики видивлятися та недоїдки харчувати? Ні, чекаємо гостя, хоч і до півночі.

Голодна Явдоха кинула тоскний погляд на вікна, за якими так стрімко темніло, й зітхнула. Панас невдоволено поморщивсь, а Данило, готувався ж до вступу в бурсу, вже розгорнув грубу книгу, з церковних, і заглибився в читання, геть байдужий до всього.

Уся родина цього святого вечора була вбрана надзвичайно пишно, святочно. Явдоха з Вассою, як заміжні жінки, прикрасили себе напродиво гарними очіпками, білими, мов сніг, цяцькованими краплинами щирих перлин. Свитки теж зодягнули білі, з блакитною вишивкою, дрібного шиття на руках та горловині. А спідниці які багаті, з синього та червоного оксамиту, а сап’янці святочні, м’які та гарні. Марту ж обрядили в оксамитову свитку блакитної барви та таку саму спідницю, а у важке довге волосся вплели червоні та блакитні стрічки, прикрасили її дукачами, великим з вибраними перлами намистом, але повернути життя в застигле, оніміле лице, в спорожнілі очі не змогли. А проте отака сумна та набурмосена була вона все ж гарна, і отець Сава, вдивляючись у трішки засвіжіле лице, втішав себе думкою про те, що не зможе вона не сподобатись полковникові, бо що вродливою вродилась дівка, то того навіть хвороба не була здатна в неї забрати.

На вечірнім яснім небі ледь помітно замерехтіла перша різдвяна зірка, коли до світлиці, мов той справжній буревій, увірвався Ілько, молодий служка, що його отець Сава виставив на варту до воріт.

– Їдуть, їдуть, батюшко! – заволав радісно хлопець, червонолиций з морозу та голодний до гикавки.

Красногляд розмашисто перехрестився.

– Ну, Господи, поможи й благослови! – побожно обернувся до святих ікон в червоному кутку й гукнув до Ілька: – Давай, хлопче, зустрічай ясновельможного пана полковника якнайкраще.

Ілько, просяявши усмішкою від наближення такої жаданої вечері, веселим лошам гайнув з хати, а отець Сава завмер на місці, дослухаючись до криків за вікном. Обряджений у святочну, з шовку вишиту, чорну рясу з широкими рукавами, високий та величний, він постояв якусь мить, а потім майнув рукою й хутко вийшов зі світлиці, намисливши собі, що негоже висилати зустрічати такого гостя прислужників, ні, тут треба самому.

Панас глянув на зачинені батьком двері, потім на застиглу Марту й мовив стиха:

– Ну, готуйся, сестро, зараз доля твоя в особі багатія-полковника ввійде до нашої скромної господи.

Марта здригнулася, мов дістала від брата гучного та болючого ляпаса, а Васса кинула на сина красномовний та докірливий погляд.

– Панасе!

– Чи ж неправду сказав? – образився Панас.

– Неправду! – кинула Марта зле, підіймаючись зі стільчика та обпікаючи брата поглядом, однак сказати більш нічого не встигла, бо двері сінешні заскрипіли й зачувся пересолоджений, аж тягучий, мов тільки-но висотаний мед, догідливий голос панотця Красногляда.

– Проходьте, проходьте, любий Мироне Карповичу. Обережненько, бо тут високий поріг, не забийтеся.

Сердитою та злою, з гордовито піднятою головою й зустріла Марта свого майбутнього нареченого. Очі її чорні з ледь помітною гидливою байдужістю поглянули на невисокого, десь середнього зросту, але величного пана в шубі з дорогого хутра. Той повільно увійшов до світлиці, і його невеликі бруднувато-сірого кольору очі відразу ж угледіли серед присутніх у світлиці гордовиту постать Мартину й вп’ялися в неї зацікавленим, умить спалахнулим поглядом.

Сам же полковник мав зовнішність досить просту та невиразну, мов і не пан був зовсім, а звичайний сільський тесля, посполитий. Темне волосся виглядало з-під хутряної шапки, довгувате, простої вроди лице з дрібними невиразними рисами не викликало цікавості. Невеликі очі, тонкі губи, гачкуватий ніс – ні, не міг пан Ковальський пишатись своєю вродою, хоч статками пишатися міг. А оте, як застиг він на порозі, промовляло, що врода Мартина таки справила на нього враження, та ще й яке, хоч і прив’ялою була вона після хвороби. Зрадів Красногляд, завваживши це миттєве захоплення полковника дочкою, немов крила відчув за спиною та мало сам ганебно не простягнувся на встеленій витканим килимом долівці, забувши про той клятий поріг.

– Прошу, прошу й вас, люба Маріє Карпівно, – солодкоголосим півнем урочисто виспівував він з такою пишністю, з таким виглядом, мов і не гостей запрошував до світлиці, а чинив святкову відправу. – Давайте, Мироне Карповичу, я вам