Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

з другого. Одні тупились у стелю, інші ширяли над підлогою, обернувшись до відчинених дверей.  

Так. усе це були жертви, однак це не робило їх безпечними. Я відчувала смак їхнього нарікання на свою долю, силу їхньої сліпої злоби. Нас огортало холодне повітря. Довге Локвудове пальто затріпотіло; моє розкуйовджене волосся залоскотало мені обличчя.  

— Обережно! — вигукнув Джордж. — Вони помітили нас! Треба поставити бар’єр, перш ніж...  

Джордж хотів сказати: «перш ніж вони зрушать з місця». Та було вже запізно.  

Деякі привиди тягнуться до живих істот — мабуть, відчувають їхнє тепло й хочуть зігрітися самі. Чоловіки, що ночували в цій кімнаті, померли самотніми, напевно, тому їх так тягло до тепла. Примарні постаті, наче приплив, полинули натовпом уперед — і за мить просочились крізь відчинені двері на сходи. Локвуд упустив каністру із залізними стружками, які саме збирався розсипати, і вхопився за рапіру. Я теж витягла свою зброю, і ми вдвох почали виписувати візерунки клинками в повітрі, намагаючись створити міцну захисну стіну. Деякі привиди позадкували, інші загойдались туди-сюди, бокуючи від рапір.  

Я вхопила Локвуда за руку:  

— Вони оточують нас! Тікаймо вниз! Мерщій!  

Він хитнув головою:  

— Вниз не можна. Вони наздоженуть нас, і ми опинимось у пастці. Треба знайти Джерело, а воно нагорі.  

— Але ж ми й так на самісінькому верху!  

— Та невже? А це що таке? — показав він рукою.  

Я поглянула — й помітила на стелі обриси вузької ляди, що вела на горище.  

— Джордже. — спокійно наказав Локвуд. — Принеси мені, будь ласка, драбину.  

— Яку ще драбину? — заклопотаний Джордж тільки-но жбурнув соляну бомбу, яка влучила в стіну і обсипала привидів ясно-зеленими іскрами.  

— Принеси мені драбину, Джордже.  

Джордж з відчаю змахнув руками:  

— Де я тобі візьму її? Із штанів витягну?  

— В коморі! В тій, яку ти, йолопе, відчинив! Мерщій!  

— Так-так, згадав! — Джордж підскочив до дверей комори.  

Привиди тим часом наступали на нас. їхній шепіт уже перетворився на рев. Просто перед собою я побачила чоловіка в майці й спортивних штанях. Він рушив мені назустріч. Я вдарила рапірою навскіс і розтяла його навпіл. Обидві половини розділились і попливли поряд, ніби намагаючись з’єднатися в одно. За моєю спиною порався Локвуд: він дістав із свого рюкзака ланцюги й тепер викладав з них коло посередині коридора.  

За мить повернувся Джордж: він тяг за собою драбину, складану, на розсувних ніжках. Він стрибнув у коло, де вже стояли ми з Локвудом, без жодного слова витяг драбину до стелі й підсунув її край до краю ляди, що вела на горище.  

Примарне світло заливало весь поверх. Духи пливли просто на нас, простягаючи вперед свої білі руки. Краями кола, викладеного з ланцюгів, курилась ектоплазма.  

Ми полізли драбиною вгору — спочатку Локвуд, потім Джордж, а тоді я. Ось Локвуд дістався до ляди. Штовхнув її. За лядою відкрилася чорна смуга: вона дедалі ширшала, немов паперове віяло. Згори на нас посипались хмари пороху.  

Привиди під нами немовби принишкли. Ущух нескінченний шепіт. Вони дивились на нас порожніми сліпими очима.  

Локвуд знову штовхнув ляду. Вона з гуркотом упала, повернувшись на своїх завісах. Чорне провалля за нею скидалося на роззявлену пащу. З горища полинуло крижане повітря.  

Там. у пітьмі, ховався страх, що заполонив цей будинок. Саме там слід було шукати і його Джерело. Одне за одним, без вагань, ми видряпались на горище, й нас відразу поглинув морок.  

   

   

Перше, що я відчула, був   холод.  

А