Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

— Дякую. Локвуде. — помовчавши, відповів Джордж. — Оце так утішив.  

— А що з того користі їм? — запитала я. — Тобто Евансам?  

— Мабуть, вони забирають собі гроші та речі гостей... Хоча хтозна? Обидва вони якісь божевільні...  

Локвуд підняв руку. Ми зупинились на останніх сходинках. Коридор був такий самий, як і на другому поверсі, тільки дверей було лише троє, і всі зачинені. Температура знову впала. Примарний туман клубочився над килимом, наче кип’ячене молоко. В моїх вухах не вщухав шепіт мерців. Ми стояли біля самісінького серця моторошних подій.  

Посувались ми повільно, ніби тягнучи на плечах важкий вантаж, і пильно роздивлялись на всі боки, хоч ніяких привидів не помічали.  

— Черепе! — покликала я. — Ти що-небудь бачиш?  

Із рюкзака долинув утомлений голос:  

— Бачу велику небезпеку. Вона дуже близько. Невже ти сама не відчуваєш    її?   Тоді ти, правду кажучи, нездара. З такими здібностями ти не помітиш і Безногого, аж поки він сам не брьохнеться своїми сідницями тобі на коліна  

Я спересердя торсонула рюкзак:  

— Замовкни, стара купо брудних кісток! Де вона, ця небезпека?  

— І гадки не маю. Тут забагато психологічних перешкод. Пробач.  

Я переказала все друзям. Локвуд зітхнув:  

— Ми можемо хіба що зазирнути в двері. Тут три кімнати, якраз по одній на кожного.  

— Ця буде моя! — Джордж упевнено попрямував до дверей зліва й театральним порухом відчинив їх. — Оце то шкода! Тут нічого немає!  

— Звісно, це ж комора, — зауважила я. — Поглянь: ці двері найменші, багато речей сюди не запхаєш. Спробуй краще інші.  

Джордж хитнув головою:  

— Нізащо! Тепер твоя черга!  

Я вибрала двері справа. На них було приклеєно папірець із цифрою 1. Наставивши перед собою рапіру, я штовхнула двері. То виявилась невеличка спальня з умивальником і дзеркалом. перед яким стояв і легенько світився худорлявий чоловік з оголеними грудьми. Підборіддя чоловіка було геть біле від піни до гоління; в правій руці він тримав гостру бритву. Коли двері відчинились, чоловік обернувся й поглянув на мене байдужими мертвими очима. Мене зненацька обдало страхом. Намацавши на поясі каністри з сіллю та залізними стружками. я висипала їхній вміст на підлогу. Сіль і залізо утворили бар’єр, який привид не міг перетнути. Чоловік відсахнувся, заметушився туди-сюди, наче звір у клітці, і увесь цей час тупився в мене.  

Повернувшись у коридор, я обтерла з чола крижаний піт.  

— Ну, все гаразд. Свою роботу я закінчила.  

Локвуд легенько поправив комірець і сумно поглянув на останні двері:  

— Отже, тепер... моя черга?  

—Так, — підтвердила я. — Номер 2. До речі, той самий, про який згадував Еванс.  

— Справді... Є там, напевно, один-два привиди... — правду кажучи, Локвуд зараз був не в найкращому гуморі. Він крутнув у руці рапіру, розправив плечі й глибоко зітхнув. А тоді несподівано всміхнувся, ніби повідомляючи нам, що все триває як слід: — Гкразд. Зараз подивимось, чи справді ця тварюка така страшна.  

І штовхнув двері.  

Доброю новиною виявилось те, що там не було   одного-двох   привидів. Поганою новиною — те. що привидів там було   безліч.   Кімната була вщент заповнена привидами — цілою ротою добродіїв у піжамах. Дехто з них світився дужче, дехто слабше. Проте всі були однаково похмурі, неголені, з запалими щоками й порожніми мертвими очима. Дехто, здавалося, тільки-но прокинувся від глибокого сну; дехто, вочевидь, зустрів свою смерть за одяганням. Привиди громадились один на одного, затиснуті між шафою та вішаком для рушників — з одного боку — й між ліжком та умивальником —