Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

2.3

 

«Ялинки» і справді тяглися до самої огорожі. Замість колючок вони мали м’які тоненькі листочки, але гілкувались як справжнісінькі ялини, то б пак зручно для лазіння. І дерево-мрія знайшлося: старе, могутнє, та й виросло воно поруч із огорожею.

Дівчина озирнулась. Ніде нікого. Майнула думка, що, можливо, солдатику потрібна допомога, проте її витіснила інша, більш нагальна: «А мені хто допоможе?».

Перша гілка подолана, далі справа пішла швидше. Галуззя у «ялинки» хоч і товсте, вузлувате, а потріскувало і гнулося при кожному русі. Висота невелика, але все одно страшно!

Ще трохи – і дівчина опинилась на стіні. За нею кипіло бурхливе життя міста, і зістрибнути вниз, не потрапивши під копита коней, колеса численних возів або просто під ноги людей, що ходили, бігали, шкандибали, навіть повзли (а чи людей?..), було проблематично. І стирчати на огорожі, привертаючи увагу натовпу, не хотілося.

Вона вирішила почекати. Ще трохи… Ось цей проскочить… Нехай пройдуть ті вояки зі списами… О, зараз!

Із подальших подій дівчина винесла одне з головних правил цього світу: не можна зволікати – ні чекати зручного моменту, ні роздумувати, ні наважуватися, тому що обов’язково знайдеться хтось, хто про такі поняття не має ані найменшого уявлення.

Ривок – і вона летить… тільки в зворотний бік, у сад. Гілки дряпають обличчя, від зіткнення із землею перебиває подих. Залізні (в буквальному сенсі!) лещата здавлюють руку, зверху капає вода. І повний ненависті голос:

– До кого знову зібралася?!

– А де «ви» і «принцеса»? – не найрозумніше, що можна сказати, але інші думки з переляку поховалися і, схоже, вилазити на світ божий не збирались.

– Там, де й моя дитина! Я й так занадто довго з тобою панькався! Носився як із кришталевою вазою! Думав, проти батька пішла, не побоялась! І навіщо було вдавати закохану дурепу? Знову ці ігри?.. Набридло!

– По-перше, закохану дурепу вдавав ти. По-друге, яка ще дитина?..

– Ха! Я й сам відразу побачив, що ти вже не вагітна!

– …по-третє – я не принцеса.

Ця заява справила приголомшливе враження. Лещата розтиснулись, але дівчина не поспішала вставати. Хтозна, раптом це псих замаскований і чекає лише приводу її прибити? Не може ж звичайна людина за десять хвилин перетворитися з нормального хлопця на неврівноважену злючу істоту? Чи може? Схоже, разом із пам’яттю пішов геть і життєвий досвід. Якщо він був.

«Цікаво, скільки мені років? Хоч би дзеркало якесь. З іншого боку, перед смертю, кажуть, життя проходить перед очима. Вистачить спогадів!» – та вмирати в ілюзорному світі зовсім не хотілося.

І якщо солдат близько знайомий із принцесою, є шанс переконати його в своєму плебейському походженні. Щоправда, спочатку непогано б вивести нового знайомого зі ступору. Дівчина вирішила навіть не пробувати тікати – якщо хлопець в залізі зміг вибратися зі ставка, подолати ялинові зарості і стрибнути десь на два метри (ага, варто поцікавитися місцевою системою вимірювання), щоб стягнути її зі стіни, – перевіряти його терпіння не треба. Краще подружитися, знати б тільки як.

– Слухай, а тебе звуть?..

Невинне запитання, але гвардієць сіпнувся і здивовано подививсь на неї.

Він мав жахливий вигляд: вирячені очі, посиніла шкіра, мокре волосся обліпило обличчя… Його морозило, хоча стояла тепла погода (якщо не літо, то кінець весни або початок осені), та й сонце пробивалося крізь хмари десь у районі зеніту.

Після декількох хвилин пильного розглядування хлопець із зітханням видавив:

– Маркан… Ні, я не вірю тобі. Ти ж завжди граєш, – його войовничість вже зникла, в голосі звучала лише приреченість. – Знаю, права щось вимагати у мене немає, але я не дозволю більше собою маніпулювати! І не пробачу тобі… Не пробачу! Ви вчинили підло, Ваше Високосте. Дуже підло навіть за мірками принцеси. Сподіваюся, ти ніколи не дізнаєшся, до чого це призвело! Ніколи!

– Гаразд, Марку, – розбиратися з незрозумілими натяками зараз не мало сенсу. – Можна називати тебе Марком?

– Ага, звичайно, – глузливо сказав солдат. – А як тебе накажеш величати, принцесо?

Дівчина задумалася. Звісно, він поки їй не вірив, але й справді треба якось себе називати!

– Дивись, якщо припустити… Тільки припустити, не смикайся! Припустити, що я не брешу…

Вона замовкла, зрозумівши: він і не намагається повірити, ба більше – не чує ні слова.

Та й хто в такій ситуації розвісить вуха? А якщо і вдасться переконати його, то що далі? Для чогось її сюди притягли і просто так не відпустять. І цьому хлопцю буде непереливки за допомогу під час втечі, які б цікаві стосунки їх із принцесою не пов`язували. До речі, про ім’я… Або про прізвисько…

«Лін, е-ге-гей! Моя Лі-і-ін, де ти? Ходи сюди-а-а! Йди до мене!» – спливло в пам’яті.

Втім, Лін чи не Лін (може, так її собаку звали?), а доведеться повертатися до попереднього плану. Тікати, угум. Цікаво, що очікує там, за стіною, але спочатку б туди потрапити…

Дівчина почала підводитись. Раптом гвардієць простягнув руку і з силою смикнув її за волосся. Потім мало не носом уткнувся у вухо і покрутив сережку. Відсахнувся, оскільки до неї повернувся голос, і…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍