Сільвія Морено-Гарсія - Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія

Він привіз з Англії сучасну техніку і робітників. Якийсь час усе йшло добре, проте за кілька років після відкриття копальні спалахнула епідемія, яка вбила більшість англійців. Тут вони й поховані.

— А далі? Що він зробив тоді? Виписав з Англії нових?

— Ні, у тому не було потреби… В нього завжди був чималий контингент мексиканців… але тут поховано не всіх з них. Здається, їхні могили знаходяться у Ель-Тріунфо. Про це треба питати у дядька Говарда.

Значить, це місце призначалося для обраних, хоча, на думку Ноемі, так було навіть на краще, адже родини місцевих робітників, напевне, хотіли відвідати їхні могили, а тут, віддалік решти міста, зробити це було б неможливо.

Рушили далі, доки Ноемі не спинилася перед мармуровою статуєю жінки з вінком у руках на п’єдесталі. Вона стояла біля дверей із фронтоном, що вели до мавзолею. Над ними великими літерами було вирізане прі­звище родини — Дойл, під ним — фраза латиною: Et Verbum caro factum est[4].

— Хто це?

— Це пам’ятник моїй двоюрідній бабусі Аґнесі, вона померла під час епідемії. В цьому мавзолеї поховані всі Дойли: мої двоюрідна бабуся, дідусь із бабусею і кузени, — відповів Френсіс, затнувшись і поринувши у незручну мовчанку.

Тиша, що панувала не лише на кладовищі, а у всьому домі, неабияк спантеличувала Ноемі. Вона ж бо звикла до гуркоту трамваїв, реву автомобілів, співу канарок біля фонтана на подвір’ї, гавкоту собак, музики з приймача і тихенького мугикання кухарки на кухні.

— Тут так тихо, — сказала вона, хитаючи головою. — Мені це не подобається.

— А що тобі подобається? — спитав юнак.

— Мезоамериканські артефакти, сапотове морозиво[5], фільми з Педро Інфанте, музика, танці, машини, — перелічила вона, загинаючи пальці.

А ще вона любила жартувати, однак, безперечно, в цьому він уже мав нагоду переконатися особисто.

— Боюся, тут я нічим зарадити не зможу. А яка у тебе машина?

— Найгарніший «Б’юїк», який тільки можна уявити. Звичайно ж, кабріолет.

— Звичайно?

— Без даху веселіше. Коли їдеш, вітер розвіває волосся, як у кінозірки. А ще так легше думається, — сказала вона, жартівливо проводячи рукою по волоссю.

Батько завжди казав, що вона приділяє стільки уваги своїй зовнішності й вечіркам, що на навчання у неї не лишається часу. Але хто сказав, що жінка не може займатися і тим, і іншим?

— І про що ж ти думаєш?

— Про свою дипломну роботу, про те, чим зайнятись на вихідних — про що завгодно. Найкраще мені думається в русі.

Досі Френсіс дивився на неї, але тепер опустив очі.

— Ти зовсім не така, як твоя сестра, — сказав він.

— Також натякаєш, що я на «темнішому» боці — волоссям і шкірою?

— Ні, — заперечив він. — Я не про зовнішність.

— А про що ж тоді?

— Я думаю, ти дуже мила. — Його обличчя враз прибрало стривоженого вигляду. — Не те щоб твоя сестра не мила, але у тобі є щось особливе, — додав поспішно.

«Бачив би ти Каталіну раніше», — подумала вона. Бачив би він її в місті, як вона ходить з кімнати у кімнату в милій оксамитовій сукенці, на її устах грає легка посмішка, очі сяють. Але тут, у затхлій кімнатці її погляд згас, а тіло скувала хвороба… Та, може, не все так погано. Можливо, до хвороби Каталіна, так само усміхнена, брала чоловіка за руку й вела надвір рахувати зорі.

— Ти так кажеш, бо не бачив моєї матері, — безтурбот­но відповіла вона, не бажаючи озвучувати своїх думок про Каталіну. — Це найгарніша жінка на світі. В її присутності я почуваюся сірою і непоказною.

Він кивнув:

— Мені знайоме це відчуття. Вірджил — спадкоємець роду, надія Дойлів.

— Заздриш йому?

Френсіс був страшенно худий, його обличчя нагадувало лик святого, приреченого на неминуче мучеництво. Темні, як синці, кола під очима, що контрастували з блідою шкірою, наводили на думку про хронічну недугу. Натомість Вірджил Дойл був ніби витесаний із мармуру й променів силою там, де Френсіс виявляв слабкість. Саме його обличчя — брови, вилиці, губи — було рішучіше, привабливіше.

Утім, якщо Френсіс прагне до такої ж життєвості, важко йому докоряти.

— Я заздрю не його здатності вести невимушену розмову, привабливій зовнішності чи високому становищу, а можливості подорожувати. Сам я далі Ель-Тріунфо ніде не бував, а от він устиг поподорожувати. І хай це траплялося не дуже часто, та й ніколи він не від’їздив звідси надовго, він однак побачив світу.

У Френсісових словах не було ніякої озлобленості, лише стомлена смиренність. Він продовжив:

— Поки був живий батько, він брав мене у місто, де я не міг надивитись на будівлю вокзалу. Мені завжди кортіло пробратися туди й поглянути на розклад потягів.

Ноемі закуталася в ребозо, намагаючись хоч якось зігрітися, але на кладовищі було занадто сиро і холодно. Вона ладна була заприсягтися, що чим глибше вони заходили, тим нижче опускалася температура. Френсіс помітив, що вона тремтить.

— Який я бовдур, — вибачливо мовив він, знімаючи кофту. — Ось, одягни її.

— Усе гаразд. Я не можу дозволити, аби ти мерзнув через мене. Може, якщо пройдемося, я трохи зігріюсь.

— Добре, але я однаково прошу тебе одягнути її. Запевняю тебе, мені не буде холодно.

Вона вдягнула кофту, а ребозо накинула на голову. Думала, що без теплого одягу Френсіс вирішить прискоритися, але він зовсім не поспішав додому. Певне, звик до туману й тінистої прохолоди, що панувала під деревами.

— Учора ти запитувала про срібний посуд. Так от, ти не помилилася: він дійсно виготовлений зі срібла з нашої копальні, — озвався хлопець.

— Вона закрита вже давно, так?

Щось таке казала й Каталіна. Через це батько і був не надто прихильний до її нареченого. Йому Вірджил здавався пройдисвітом, мисливцем за статками. Ноемі думала, що він дозволив Каталіні вийти за нього виключно через почуття провини за те, що раніше прогнав іншого хлопця, якого вона страшенно любила.

— Це сталося під час революції. Одне потягнуло за собою інше, і врешті робота зовсім стала. У дев’ятсот п’ятнадцятому, коли народився Вірджил, шахту закрили остаточно і затопили.

— Отже, йому тридцять п’ять, — сказала Ноемі. — А ти набагато молодший.

— На десять років, — кивнувши, відповів Френсіс. — Різниця між нами значна, але в дитинстві інших друзів у мене не було.

— Хіба ви не ходили до школи?

— Ми були на домашньому навчанні.

Ноемі спробувала уявити собі, як у цьому будинку лунає дитячий сміх, діти граються в хованки, крутять дзиґу чи кидають м’яча, але не змогла. Тут так не заведено. Тут потрібно народжуватися одразу