Сільвія Морено-Гарсія - Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія

ними сповна. Неквапно проглянувши свій гардероб, обрала сукню з пурпурового шовку із довгим, складчастим подолом. І хоч сукня була занадто пишна для денного виходу — у ній Ноемі вісім місяців тому зустрічала тисяча дев’ятсот п’ятдесятий, — вирішила, що трохи розкошів не завадить. До того ж їй хотілося розвіяти смуток навколо себе, тому подумала, що у такому вбранні досліджувати будинок буде веселіше.

А смутку у Домі-на-Горі вистачало, і його не розвіювало навіть сонце. Які б скрипучі двері на першому поверсі вона не відчиняла, скрізь натрапляла на одне і те ж примарне видиво: старі меблі, вкриті білими простирадлами, і наглухо запнуті штори. А коли до кімнати і потрапляв якийсь промінчик, було видно, як у повітрі танцюють порошинки. У коридорах на кожну лампу з електричними лампочками припадало по три порожні. Було ясно, що більшою частиною старого дому давно не користуються.

Подумала, що в Дойлів має бути фортепіано, хай навіть старе й розладнане, але жодного так і не знайшла. Так само ніде не побачила жодного радіоприймача чи бодай грамофона. А вона ж так любить музику — будь-яку, від Лари до Ровеля. А ще обожнює танцювати. Як шкода, що тут доведеться жити без музики.

Зайшла до бібліотеки. Стелю приміщення по колу прикрашав вузенький дерев’яний фриз із акантовим орнаментом, поділений пілястрами. Під стінами тягнулися високі шафи, напхані книжками у шкіряних оправах. Ді­ставши одну навмання, побачила, що вона вся попліснявіла. Коли розкрила, в обличчя їй пахну´ло солодким духом гниття. Закрила й поставила назад.

Окрім книжок, на полицях стояли і старі журнали, серед яких були «Євгеніка: журнал расового поліпшення» і «Американський журнал євгеніки».

«І чому я не здивована», — подумала вона, згадуючи вчорашні розпитування Говарда Дойла. Подумалося, чи не тримає він часом удома циркуль для вимірювання черепів своїх гостей.

У віддаленому кутку під вікном стояли глобус із застарілими назвами країн і мармурове погруддя Шекспіра. Посеред кімнати лежав великий круглий килим. Приглядівшись, вона побачила на його темно-червоному тлі зображення чорного змія, що кусає себе за хвоста, а навколо — орнамент із квітів і виноградної лози.

Це була одна з найдоглянутіших кімнат у всьому домі, а судячи з відсутності пилу — напевне, одна з найбільш використовуваних. Та навіть так вилинялі зелені штори і побиті пліснявою книжки надавали їй занедбаного вигляду.

Двері з іншого боку бібліотеки вели до великого кабінету. Всередині на стіні висіли три оленячі голови. В кутку стояла порожня шафка для зброї зі скляними дверцятами. Хтось із мешканців дому колись явно захоплювався полюванням, а тоді покинув. На горіховому столі лежав стос журналів з євгеніки. Серед сторінок одного лежала закладка. Ноемі прочитала, що там було написано:

Хибним є уявлення, ніби мексиканські метиси успадковують найгірші риси своїх пращурів. Коли в них і проявляються ознаки нижчої раси, переважно це стається внаслідок відсутності правильної моделі соціальної поведінки. Їхній запальний характер потребує раннього стримування. Попри все метиси володіють набором першокласних якостей, серед яких — небувала фізична витривалість…

Тепер її вже цікавило не те, чи має Говард Дойл циркуль, а скільки їх у нього. Може, він тримає їх у одній з високих шафок, що позаду неї, разом із своїм генеалогічним деревом. Біля столу стояв кошик для сміття, в який Ноемі той журнал і пошпурила.

Послуговуючись учорашніми інструкціями Флоренс, вирушила на пошуки кухні. Там було тьмяно, вікна — вузькі, стіни — облуплені. На довгій лаві сиділо двоє людей: зморщена жінка і чоловік, котрий, попри те що був явно молодшим, мав сивину у волоссі. Йому було десь за п’ятдесят, їй — під сімдесят. Кругленькими щітками вони зчищали землю з грибів. Коли увійшла Но­емі, підняли до неї голови, але не привіталися.

— Доброго ранку, — сказала вона. — Учора нас не познайомили. Мене звуть Ноемі.

Обоє дивилися на неї мовчки, не відповідали. Відчинилися двері, й у кухню з відром у руках зайшла сива жінка. У ній Ноемі впізнала служницю, яка вчора накривала на стіл. На вигляд вона була ровесницею чоловіка. Жінка також не привіталася, тільки злегка кивнула. Повторивши її жест, парочка на лавці повернулась до роботи. Невже у Домі-на-Горі всі дотримуються політики цілковитої тиші?

— Я…

— Ми зайняті, — сказала служниця.

Троє слуг опустили очі. На їхніх блідих обличчях читалася байдужість до розмови, якою б блискучою не була співрозмовниця. Очевидно, Вірджил або Флоренс сказали їм, що Ноемі не така вже й важлива персона і її присутність у домі не має їх турбувати, от вони і не турбувалися.

Прикусивши губу, вона вийшла з дому через задні двері, відчинені служницею. Надворі було холодно, туманно, як і напередодні. Пошкодувала, що не вдягнула чогось зручнішого, на кшталт сукні з кишенями, в яких могла б носити сигарети і запальничку. Щільніше закуталася в червоне ребозо.

— Сподобався сніданок? — почувся ззаду голос Френсіса. Він вийшов крізь ті ж двері, одягнений у товсту плетену кофту.

— Так, було смачно. Як твої справи?

— Усе добре.

— Що там? — спитала вона, показуючи на дерев’яну споруду, загорнуту в туман.

— У тій повітці ми тримаємо генератор і пальне. Позаду неї — каретний сарай. Хочеш подивитись? А опісля того можемо прогулятися кладовищем.

— Залюбки.

Каретний сарай виглядав так, ніби там мав стояти катафалк і двійко чорних жеребців, але натомість там були машини. Одна — стара, розкішна автівка, на якій її привіз сюди Френсіс, інша — новіша, але набагато скромніша на вигляд. За сараєм починалася стежина. Вони рушили нею серед дерев і туману, доки не натрапили на залізну браму, прикрашену візерунком змія, що пожирає власний хвіст. Такий самий Ноемі бачила в бібліотеці.

Вони пройшлися тінистою стежиною, дерева над якою стояли настільки щільно, що світло майже не пробивалося між їхнім віттям. Ноемі спробувала уявити собі це кладовище доглянутішим, із підстриженими кущами, акуратними клумбами. Нині ж воно стояло всуціль поросле бур’янами і високою травою; ще трохи, і буйна рослинність поглине там усе. Пам’ятники заросли мохом, із землі на могилах пробивалися гриби. Видовище наганяло смуток. Навіть дерева там мали скорботний вигляд, хоч вона й не могла зрозуміти чому, адже це звичайні дерева.

Подумала, що сумного вигляду англійському кладовищу надають не окремі елементи, а вся їхня сукупність. Занедбаність — це одне, та занедбаність укупі з тінями від дерев і бур’янами, що буяли на могилах, а також холодом, перетворювали те, що мало би бути звичайним поєднанням рослин і могил, на страшенно гнітюче видовище.

Ноемі відчула жаль до кожного, хто тут похований — як і до всіх мешканців Дому-на-Горі. Придивившись уважніше до одного, другого надгробка, вона спохмурніла.

— Чому на всіх стоїть один рік: 1888-й?

— До незалежності тутешньою шахтою управляли іспанці. Після них вона багато років простоювала, бо ніхто не вірив, що з неї можна добути бодай трохи срібла. Однак мій двоюрідний дід Говард вважав інакше, — відповів Френсіс. —