Гюдрун Скреттінг - Антон та інші нещастя

і селера, і хрусткі хлібці. З водоростями. «Мабуть, тато нічого не помічає, бо трохи боїться відповідальної миті», — думаю я.

Дзвінок у двері.

— Спробуй поговорити про кулінарію, — раджу я, доки він іде відчиняти двері. — Або про Ібсена.

Далі я чую дзвінкий сміх і жіночий голос, який каже: «О, як мило!».

А ми з Іне крадькома полишаємо квартиру через вікно.

— До речі, хто такі привиди-причепи? — питаю я.

— Такі духи, які намертво приліплюються до людини, і їх нічим не віддерти, — пояснює Іне. — Ну, це якщо в таке вірити…

УЛЛА НІЛЬСЕН

«Місячне сяйво» — п’єса, яка дуже дратує. Принаймні мене, хоча я ніколи її не чув.

Іне подалася додому грати на фортепіано, а я залишився сам на гойдалці в дворі. Баламкаю ногами й відчуваю, що треба було вдягнути куртку. І намастити пару канапок.

Бо важко сказати, скільки людям потрібно часу, щоб закохатися.

Повз мене шкандибає Сіґне Сальвесен. Мабуть, грала в «бінґо». Зазвичай вона виходить з дому по неділях. А що вона вже дуже стара, то дехто, мабуть, думає, що Сіґне ходить до церкви. Але це не так. Вона ходить лише до «домівки» при церкві. Сіґне Сальвесен не цікавить Бог. Її більше цікавить жінка, котра випікає булочки до кави, якою пригощають парафіян після відправи. То навіть не булочки, а радше вертуни.

— Сидиш тут? — питає Сіґне так, ніби я мав би сидіти десь в іншому місці, а тоді показує на наш під’їзд. — Скажи мені, це я Уллу Нільсен щойно бачила?

Я здивовано всміхаюся.

— Її точно звати Улла, — кажу я. — Вона вчитиме мого тата плести на шпицях.

— О, ця навчить! — каже Сіґне.

— Справді, навчить?

Сіґне киває.

— Наш священик став експертом у шкарпетках, хоч щоразу намагався від неї заховатися. За кафедрою і де лиш можна.

— Священик?

— Улла щонеділі після церковної кави веде курси рукоділля, — пояснює Сіґне. — Священик її страх як боїться. Від неї неможливо відчепитися. А він самотній, бідолаха.

Тепер я пригадую. Священик — це той чоловік, що кожного року на запусти перед великим постом приходить до школи зі скарбонками для пожертв. Худорлявий маленький чоловічок в окулярах. Дуже приємний, трохи несміливий. Такий цілком може плести шкарпетки.

— Що кому подобається, — каже Сіґне. — Хтось хоче з’їсти, а іншому хочеться, щоб його з’їли.

І Сіґне йде собі геть.

Мені на гадку відразу приходять богомоли. Дивно, як працює мозок.

Богомоли — це такі комахи, схожі на коників-стрибунців. Торік я писав про них шкільне завдання. Справді, дуже дивні істоти, особливо, коли паруються. Досі пам’ятаю кілька речень з книжки.

«Під час парування самець надзвичайно покірний. Часто зажерлива самка з’їдає самця, а іноді навіть відриває йому під час парування голову».

Зажерлива самка… Я багато чого пам’ятаю. Надто багато, правду кажучи. Бабуся каже, що я успадкував її «чіпкий мозок». Тому я, супроти власної волі, дослівно запам’ятав ще й інші речення:

«Як би гротескно це не звучало, самець стає їй поживою, щоб вона змогла відкласти яйця і продовжити рід. Самець (чи те, що від нього зосталося) може продовжити процес парування навіть в об’їденому вигляді».

Те, що від нього зосталося! Дуже вражає! Особисто я вибрав би ліпше монастир. Там ніколи не паруються, але ніхто нікого не з’їдає. Видно, богомол не має вибору.

Хай там як, я розумію: бути самцем ризиковано. Принаймні в тваринному світі.

І, очевидно, у нашій вітальні — теж. Саме цієї миті, поміж селерою і ароматичними свічками. Де Улла ось-ось увіткне в тата в’язальні шпиці.

Господи допоможи! Що я наробив! Кинув рідного тата в лапи в’язального страховиська?

Раптом у мозкових звивинах, чи оболонках, чи як воно там називається, замерехтіла картинка: богомолиха з в’язальними шпицями, усеїдне чудовисько, якого сам священик боїться, мов чорта.

Мені стиснуло горло. Бідолашний мій татко. Його скоро, шматочок за шматочком, зжере страховище, якого Я привів у дім.

О, так, я знаю, що трапиться. Урешті-решт, коли Улла спокійненько відірве татову голову, тато стане Уллиним. Не моїм. І не татом зовсім. Уллиним кавалером, Уллиним коханим чи ще гірше — Уллиним чоловіком. З плетивом у руках. І без жодної власної думки в голові.

І ось я сиджу тут. І яке має значення, пектиме Улла булочки чи писатиме послання на бананових шкуринках, якщо більше не буде викладених на стіл ніг і коробок з-під піци під кухонним столом. Ніяких чоловічих розмов у непраних шкарпетках. Ніхто не братиметься за мізинці, загадавши бажання. Лише здорове харчування, хрусткі хлібці і, звісно, водорості.

Еге ж, усе це може трапитися: я цілком забув подумати про себе. Роздобути татові жінку — це одне, але чи хочу я при цьому нову маму для себе? Яка весь час буде разом з нами, яка всім керуватиме? І плестиме на шпицях?

І ще одне явилося мені в усьому жаху: я стану домашньо-плетеною дитиною! У плетених рейтузах, які нам колись одягали під пухові комбінезони в дитсадку. Котрі щипалися навіть крізь колготи. І повсюди — присутність повелительки, богомолихи-мачухи, яка надто голосно сміятиметься і неодмінно мінятиме щосезону штори на вікнах.

Ні, нізащо! А я ж хотів урятувати тата! А ще земну кулю і таке інше. Як я помилився! Бо нічого не стане ліпше. Лише гірше. Земля куля упаде, лиш засвистить за нею.

— Ні, Антоне, — кажу я сам собі. — Так не піде.

І я маю рацію. Бо дійсно, так не піде. У жодному разі. Хай собі Улла пише на бананах, скільки їй влізе, я ніколи не стану її прийомним синочком, обплетеним вовною з ніг до голови.

Якби я мав зараз перед собою свій список, то дописав би:

Мета: закрити проект пошуку жінки-мрії. NB: Негайно!

Як: показати себе нестерпним хлопчиськом. Теж: Негайно!

Тепер мені треба було б мати план дій. Добре, якби Іне була зі мною.

ВІДЛЯКАТИ БОГОМОЛИХУ

Навчання плетінню має бути, вочевидь, інтимною справою. Я, здається, розумію, чому ховався священик. Саме такою інтимною на вигляд є цієї миті ситуація на нашій канапі, у товаристві селери, привидів-причеп і дотепів для дітей будь-якого віку: Улла