Julia Shperova - Хімера, Julia Shperova

Джеймс відчував сильне поколювання в руках та ногах. Голова важила наче з сотню фунтів. Він дуже втомився і хотів, щоб ця дивна людина пішла, щоб можна було заплющити очі і відпочити. 

Гаразд, він спробує. Мартін відчув мовчазну згоду Джеймса і внутрішньо підібрався. Зовні він ніяк не показав свого хвилювання та інтересу.

Джеймс силився напружити чавунну голову, щоб пригадати все, що встиг побачити.

 - Я просто їхав на заняття. Я поспішав. Я бачив...це було схоже на якусь розмиту пляму. Просто постать. Може, ця якась тварина вискочила на дорогу? Дорога, вона ж зледеніла через дощ і сніг. І я не впорався з керуванням. Це все, - підсумував Джеймс і глянув на Мартіна.

- Цього явно недостатньо, це все не те, - цей чоловік у строгому костюмі лякав Джеймса. Наче почувши думки юнака, той широко посміхнувся і по-дружньому поплескав Джеймса по плечу.

- Але нічого страшного. Якщо це все, що ти бачив, то я тебе більше не затримуватиму. Прощавай, Джеймсе.

Хлопець відчув поколювання в усьому тілі і холод у пальцях, який піднімався по венах до його голови. Повіки закрилися ніби самі собою, дихання сповільнилося і він відключився.

Першим, що відчув Джеймс коли прийшов до тями, був присмак ліків в роті, ніби йому зробили анестезію перш ніж посадити в крісло стоматолога. Він перерахував язиком свої зуби і з полегшенням розплющив очі.

Тієї ж миті спогад про аварію досяг його свідомості і він блискавкою вискочив з машини: серце калатає, у вухах шумить. Шевроле розвернуло впоперек дороги. Джеймс обійшов вцілілу автівку. Він добре пам'ятав, як злетів у кювет і врізався у дерево.

У голові запаморочилось і він сперся обома руками на крижаний бік автомобіля.

- Не будемо передчасно божеволіти, - вмовляв він себе.

Джеймс озирнувся. На асфальті нікого й нічого не було, жодного сліду чиєїсь присутності. Він озирнувся ще раз, уважніше, водночас намагаючись заспокоїти божевільний стукіт серця. Ні тіла, ні плям крові, нічого. Може він просто заснув. Так, то був сон, кошмар.

Він обійшов машину знов. Жодних слідів гальмування. Ба більше, бампер автівки сяяв наче новонароджений, хоча Джеймс особисто залишив на ньому кілька подряпин у минулому. Він протер очі, але подряпини так і не з'явилися.

Джеймсу стало зовсім ніяково, він повернувся всередину і миттєво заблокував двері, відчайдушно намагаючись згадати, де він залишив свою рапіру. Господи, це ж машина Стівена!

Джеймс оглянув салон. Має бути в батька хоч щось, чим можна було б захистити себе. Складний ніж, насос, що завгодно. Без особливих шансів на успіх Джеймс заглянув у бардачок, але там теж не виявилося нічого корисного. 

Він побачив себе в дзеркалі заднього виду: на скроні, якою він вдарився об бічне скло, ледь помітно проступав синець. Джеймс торкнувся скроні ще раз: синець виглядав так, ніби він з'явився добрий тиждень тому, майже зійшла жовтизна і він зовсім не болів.

- Так, час покінчити з цим божевіллям, - Джеймс кілька разів поспіль повільно вдихнув і видихнув. Переконавшись, що поруч нікого немає, він вирівняв авто та повільно рушив далі.

Телефонний дзвінок пролунав звідкись знизу так несподівано, що Джеймс буквально підстрибнув на сидінні, зупинився і довго намагався знайти джерело шуму під кріслом.

Голос Пітера тремтів.

- Джею! Джею, ти в порядку? Я тобі вже дві години намагаюся додзвонитися! Ти де? Ти живий?

- Я не впевнений... Я скоро буду, Піте. Зустрінемось після англійської.

~~~

Автівку дивом пощастило припаркувати майже біля самого виїзду зі стоянки. Джеймс схопив підручники та поспішив до класу. Він кулею злетів на третій поверх і швидко увійшов до кабінету англійської. Високі вузькі вікна, плиткова підлога, запах крейди та похмурі стіни класу - звична шкільна обстановка трохи заспокоїла його. Серед знайомих стін аварія все більше ставала примарною вигадкою.

- Містере Брістоул, ви запізнилися, - констатувала міс Медісон, викладач англійської мови. Це була сувора дама, яка невідомо як втекла зі своїми середньовічними педагогічними методами у наш час. Джеймс винувато кивнув їй у відповідь.

- Вибачте, міс Медісон. Цього більше не повториться.

Від пробіжки у скронях пульсувало і занедужала голова. Джеймс влаштувався за партою і чекав поки вирівняється дихання. Його сусідка, струнка світловолоса дівчина з високою зачіскою і незадоволеним виразом обличчя прискіпливо вивчала свій манікюр.

- Поло.

- Джеймсе.

Дівчина з образою на обличчі відсторонилася від його руки, коли хлопець спробував торкнутися її передпліччя. Та за десять хвилин вона все ж таки не витримала. 

- Де ти був? - прошипіла вона. Джеймс обвів поглядом клас, перевіряючи, чи не підслуховує хто. - Я тут трохи не збожеволіла. Сиджу як ідіотка одна, а тебе все нема.

Він дивився прямо перед собою і збирався з думками. Розповісти їй? Відповідь прийшла у голову занадто швидко.

- Ти не повіриш, я просто заснув у машині. Їхав і просто вирубався.