Артур Крупницький - Берсеркер: Частина Перша — Останній нащадок, Артур Крупницький

У цей час Руїн насторожився і поглядом показав найближчим воїнам, щоб були на поготові, бо розумів, що тут щось не так. І от АРК підійшов на довжину витягнутої руки Бута і взяв печатку в руки. Бут не відводив погляду з рук Арка і майже всім своїм бажанням і силою волі чекав на сяйво якогось кольору. Але він був здивований, бо нічого страшного не відбувалося.

Руїн запитав:

— Щось не так?

— Та ні, якраз все так.

І вся напруга, яка відчувалася в цьому місці й у цій ситуації, спала.

— Ну, бувайте, — сказав він. — Легкої вам дороги...

Не встиг він договорити й зробити пів оберт, щоб розвернутися, як за його спиною почав пробиватися спочатку білий, а потім яскраво червоний колір полум'я... І він почув вибух. Руна тріснула і вибухнула...

— Неможливо...

Він викрикнув щось на своїй рідній мові:

— Схопіть його!

Його опричники з'явилися ніби з повітря й почали вбивати кожного, хто був на їхньому шляху.

Руїн зіткнувся мечем з Кат-Бутем. Почався бій...

Руїн викрикнув:

— Бран і Дран, захищайте Арка!

Рубайли стали в уявне коло й почали захищати Арка. Інклава билася також, як справжня воєтельниця, і поранила одного з п'ятірки, почавши рухатися в бік Руїна, щоб допомогти йому в битві з Кат-Бутем.

— Хто це дитя? — запитав Бут у Руїна.

— Що він таке? Я такого ніколи не бачив? Ця руна створена самим Імператором, її може зламати тільки... Ні, неможливо...

— Я бачу, ти сам відповів на своє запитання...

Кат-Бут відскочив від Руїна, викрикнув щось, і вся четвірка зібралася до нього.

— Зняти першу заборону... Дитя взяти живим для Імператора. Усі інші вбити.

— Нарешті! От тепер позабавимось.

Кожен з них зірвав по одній печатці зі своєї броні; їхні рани зашипіли, ніби вода, яка закіпає, з них пішов пар... І поранення зникли, а сама п'ятірка ніби стала більшою й сильнішою — в їхніх очах з'явилося якесь полум'я... А на деяких і з'явилася посмішка.

В долі секунди четвірка десь зникла, а потім почали з'являтися в різних кінцях місця битви. Їхня швидкість була не людською або на межі людських можливостей. Кожен з них вбивав противника, який траплявся їм на дорозі, розтинаючи його, немов ніж масло, обезголовлюючи, відтинаючи кінцівки і розрубуючи людей навпіл. Це було страшне видовище — ніхто не міг дати відсіч цим воїнам з надлюдською силою.

Інклава та Руїн стали спиною до спини; до них приєдналися Рубайли з Арком.

— Хто вони? Що це за сила? Що за печатки?

— Тату, ми що, помремо?

— Смерть, синку, — це не так страшно, особливо коли ти вмираєш за те, що любиш.

— Сину, ти не дооцінюєш свою значимість у цьому світі. Тобі потрібно вижити...

— Рубайли, ми їх стримаємо, наскільки зможемо, — сказали Бран і Дран, поранені та харкаючи кров'ю.

— Арк, — сказав один.

— Тюр, — промовив інший.

І обидва посміхнулися Арку.

— Ми теж залишимось, АРК, а тобі потрібно бігти. Бігти в сторону лісу, до (верхівки світу).

— Я вас не залишу...

— АРК, — сказала Інклава, — у нас мало часу. Зроби так, щоб наша жертва не була марною. Ми тебе любимо, ти наш син... І поцілувала його.

— Все, біжи, не озирайся...

— Арк, Руїн зірвав свій медальйон з шиї і кинув йому. — Пам'ятай про нас...

АРК зі сльозами на очах ринувся в сторону лісу, бігаючи, падаючи, піднімаючись і знову падаючи, і знову піднімаючись.