Марія Акулова - Ефект метелика, Марія Акулова

— І в тому, що лікарі недогледіли — теж не твій Гліб винен. Розумієш? Ти б бачила, Насте, яким він у суді сидів. Ти б тільки бачила…

Туся випрямилася, заглядаючи в обличчя бабусі. Вона сумно усміхнулася.

— Наталка дурниці говорить. Вони не платили ні судді, ні прокурорам. Там же експертизи проводилися. Северова дійсно викинуло з пам’яті. Таке трапляється, коли мозок намагається захиститися від стресу. І на місці експертизу проводили, встановили, хто був за кермом, а хто пасажиром, міряли гальмівний шлях, вивчали отримані травми. Це був чесний суд. І він, з’ясувалося, не був винним.

— Навіщо тоді були ці гроші? Навіщо невинному було відкуповуватися від нас? Чому сам не прийшов? Не вибачився навіть… — на секунду в Настиних очах блиснув гнів, а потім стало соромно. Соромно через те, що бабуся подивилася з докором.

— Вони не відкупитися намагалися, дівчинко моя. Батька вам повернути не вийшло б, але хоча б життя полегшити. Хоча б так… А Наталка це як не відкупом й не називала, і вас того ж навчила. Навчила ненавидіти, хоча мала б вчити розуміти та пробачати. І він вибачався… Мільйон разів вибачався, але твоя мама не готова була чути. Настільки не готова, що навіть у мене мурашки по шкірі йшли від її відповідей, а він далі вибачатися… Далі, поки Наталка не пригрозила, що якщо він хоча б ще раз до неї звернеться, вона зробить із собою щось, і на його руках буде кров уже не тільки вашого батька, а й матері. Вона тоді практично з глузду з’їхала від горя, Настусю, якби не ви… вона дійсно зробила б із собою щось. А Гліб твій… Йому не позаздриш. Хлопцеві радіти б, що живий залишився, а він картати себе буде все життя. А дивлячись на тебе, картати стане ще більше, але ж не може вже без тебе… Бачиш, приїхав. Знає, що сам же собі боляче робить, а однаково приїхав. Не забув, не пропав, не сховався, а міг би. Приїхав… тому що ти йому настільки потрібна, розумієш, дівчинко? Кохає він тебе, дурненьку. Як наш тато твою маму кохав, як я дідуся, кохає, Настусю. Дуже.

А Настя знову розплакалася. Тепер уже через жалість. До мами, яка так і не змогла пробачити, до себе, що пробачити Глібу — значить завдати болю тій же мамі, до Гліба, який живе, так до кінця й не вірячи, що збив не він. Та це й не важливо, він же теж звинувачує в трагедії себе. І вона звинуватила. Його.

— Бабусю, — дівчина охнула, знову відриваючись від плеча, яке пахло прянощами. Очі — на пів обличчя, у них сльози, а ще нетерпіння. — Мені потрібно… Йти потрібно…

— Ні, Насте, ти зараз нікуди не підеш. Тобі потрібно ніч перечекати, переспати, передумати, а вже потім…

І як би серце не рвалося, Настя змирилася.

Ніч була складною, а вранці дівчина взяла квиток до Києва, але вже не на поїзд — довго чекати, а на автобус.

Їй потрібно було потрапити в місто якомога швидше.

Бабуся провела її до самих дверей автобуса, а потім дивилася, як він від’їжджає, махала рукою й хитала головою.

От дурна… Адже кохає. Сильно кохає, а так мучила. І себе, і його. А головне, заради чого? Щоби ще одне покоління в ненависті прожило?

Ні. Це не є правильно. Адже вони не даремно зустрілися. Може, якраз для того, щоб ось так зійтися. Щоби штовхнути Наталку в сторону пробачення. Може, це сам Володимир придумав?

Жінка піднесла долоню до губ, охнула. Власна думка здалася їй дуже вже схожою на правду. Він міг. Він у неї був саме таким. Хоча хто його знає? Може, просто так збіглося?

Продовжуючи перебирати в голові варіанти, Антоніна попрямувала геть з автовокзалу.

Шкодуючи лише про те, що забула сказати внучці — їй Гліб сподобався. Можна вважати, зять схвалений.

***

Імагін сидів у кабінеті, ставлячи підпис за підписом.

Учора він був ще в Настиної бабусі, а до цього сторожив біля під’їзду Веселову. Сьогодні ж уперше з’явився в офісі.

З’явився не зарослим і страшним, з червоними очима і в смердючій футболці, а цілком гладенько виголеним і в міру адекватним.

Те, що на душі — кепсько, не причина підставляти людей. А начхавши на роботу, саме це він і зробив.

Вранці Гліб зателефонував до батька, заспокоїв, присягнувся, що все добре, поснідав, навіть досить щільно, спокійно склав залишені Настею речі в пакет, який мав би потім надіслати на її адресу. Тільки трохи пізніше… Через кілька днів, коли надія зовсім пропаде. Одягнув костюм, приїхав на роботу.

А тепер сидів у кабінеті, підписуючи все те, що мав би підписати раніше. Йшла четверта година дня, обід позаду, залишилося ще не так-то й багато, а потім кінець зміни, можна додому.

Навіщо? А байдуже навіщо. Просто потрібна мета — спати, щоби встати, встати, щоби поїсти, їсти, щоби працювати, працювати, щоби поїхати додому, додому, щоби спати. Чим не життя?

На внутрішній зателефонували, Гліб, продовжуючи виводити підпис рівним почерком, узяв слухавку.

— Глібе Юрійовичу, тут із прохідної телефонували…

— Що?

— Кажуть, що вас там чекають.

— Нехай підіймаються.

— Не хочуть, — у Гліба почало зріти роздратування. Дитячий садок, їй-богу.