Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

втримувало мого супутника від розмов, і тривалий час він просто без зайвих слів вів мене уперед, обмежуючись лише скупими і найпростішими коментарями стосовно місць, дат і подій, і скеровував мій рух переважно жестами, коли ми прослизали у проходи між будинками, навшпиньки кралися коридорами, перелазили через земляні вали, а раз навіть повзли навкарачки через низький склепінчастий прохід, такий довгий і звивистий, що зрештою я втратив будь-яку орієнтацію в просторі і навіть не уявляв, де саме ми перебуваємо. Ми бачили речі давні і дивовижні, чи то вони, принаймні, видавалися такими у розсіяних променях світла, і я ніколи не забуду старезні іонічні колони, пілястри з канелюрами[160], стовпці металевих огорож, яскраві вікна з фігурними поперечинами і декоративні фрамуги, які ставали все вигадливішими і дивнішими, що глибше ми занурювалися у нескінченний лабіринт незвіданої старовини.

Ми не зустріли ні душі, а з часом і освітлених вікон ставало все менше і менше. Ліхтарі, які траплялися нам на початку, були нафтові, старомодні. Пізніше я помітив декілька ліхтарів зі свічками, і, нарешті, проминувши похмурий темний двір, яким мій поводир вів мене, скеровуючи своєю затягненою в рукавичку рукою, крізь абсолютну пітьму до вузенької дерев’яної хвіртки у високій стіні, ми вийшли у провулок, освітлений ліхтарями, які стояли тільки біля кожного сьомого будинку, — неймовірними колоніальними бляшаними ліхтарями з конічними кришками і отворами з боків. Дорога йшла круто вгору — крутіше, ніж, я гадав, можливо у цій частині Нью-Йорка, — а її горішній кінець впирався у заплетену плющем стіну приватного маєтку, за якою я побачив куполоподібний дах і верхівки крон, які хиталися супроти блідої зірниці у небі. У цій стіні під низькою півкруглою аркою були темні дубові двері, які цей чоловік відімкнув важезним ключем. Пропустивши мене досередини, він став торувати шлях крізь непроглядну темряву по чомусь схожому на посипану жорствою доріжку, нарешті вгору кам’яними сходами до дверей будинку, які він відімкнув і відчинив переді мною.

Щойно ми увійшли, як я ледь не зомлів від духу одвічної затхлості, який здійнявся нам назустріч, породжений, мабуть, незліченними століттями тліну. Господар же, здавалося, цього не помічав, тож і я тактовно промовчав, доки він вів мене вгору крученими сходами, через залу до кімнати, двері якої, як я почув, він замкнув за нами. Потім він зашторив три віконця з маленькими шибками, які ледве проглядалися на тлі вранішньої зорі, пройшов через кімнату до коминка, дістав кремінь і кресало, запалив дві свічки на канделябрі з дванадцятьма розетками і жестом запросив до спокійної, розважливої розмови.

У цьому тьмавому світлі я побачив, що ми у просторій, гарно умебльованій і обшитій панелями бібліотеці, яку з вигляду можна було віднести до першої половини вісімнадцятого століття, з розкішними дверними дюседепортами[161], розкішним доричним карнизом і вишукано різьбленим обрамленням коминка з фігурною верхівкою, яка хвилясто збігала донизу. Над щільно заставленими книжковими полицями на деякій відстані одне від одного вздовж стін висіли чудово виконані родинні портрети, які вже втратили всю яскравість барв, однак було видно, що всі обличчя на них непомильно схожі на чоловіка, який щойно люб’язно підвів мене до стільця за пречудовим чіппендейлівським[162] столом. Перш ніж і самому сісти з протилежного від мене боку стола, господар на мить загаявся, ніби засоромившись; тоді, неквапливо знявши рукавички, крислатого капелюха і пальто, театрально постав переді мною у костюмі середньогеоргіанської доби — від заплетеного в косичку волосся і плісированого жабо аж до бриджів довжиною по коліно, шовкових панчіх і черевиків з пряжкою, на які я раніше не звертав уваги. Тепер же, повільно опустившись на стілець зі спинкою у формі ліри, він почав уважно мене розглядати.

Без капелюха він здавався просто старезним, що раніше не так впадало у вічі, і я гадав, чи не ця невловима печать виняткового довголіття стала однією з причин мого неспокою. Коли він нарешті заговорив, його м’який, безбарвний, притишений голос часто починав тремтіти; час від часу мені було дуже важко вловити, що він говорить, хоча слухав я з глибоким хвилюванням і захватом, і щомиті в мені наростала незрозуміла тривога.

— Перед Вами, пане, — почав господар — людина звичок вкрай ексцентричних, за костюм якої, либонь, не слід вибачатися перед особою Вашого розуму і схильностей. Згадуючи кращі часи, я не наважуюсь не приймати їх такими, як вони були, приймати тодішню манеру одягатися і поводитися — це поблажливість, яка нікого не ображає, якщо лише виявлена без напускної величі. На превелике щастя, маєток моїх предків зберігся, хай його і поглинули аж два міста, спочатку Ґрінвіч, збудований тут після 1800 року, потім Нью-Йорк, який злився з ним близько 1830 року. Було багато причин оберігати се родове гніздо, і мені ніколи не можна було закинути зневаження сього обов’язку. Сквайр, який успадкував будинок 1768 року, вивчав певні мистецтва і здійснив певні відкриття, усі пов’язані з силами, що концентруються саме на цьому малому шматку землі і потребують щонайпильнішого нагляду. Деякі цікаві ефекти сих мистецтв і відкриттів я хотів би показати Вам у найглибшім секреті; втім, я досить непогано розбираюся в людях, аби не сумніватися у Вашій зацікавленості чи порядності.

Він змовк, а я зміг лише кивнути. Я вже казав, що мені було тривожно, але для моєї душі не було отрути смертоноснішої, аніж метушливий світ Нью-Йорка у світлі дня, і був цей чоловік нешкідливим ексцентриком чи адептом зловісної сили, я не мав вибору, окрім як іти за ним, щоб утамувати свою спрагу дивовиж тим, що він зможе мені запропонувати. Тож я слухав далі.

— Моєму предкові, — тихо продовжував він, — здавалися цікавими деякі властивості людської волі; властивості, які — і мало хто про це здогадується — переважають своєю потужністю не тільки звичні вчинки однієї людини чи багатьох людей, але усе розмаїття сил і сутностей Природи, а також безліч елементів і вимірів, які включають у себе саму Природу. Чи варто казати, що він зневажив святість таких речей, як час і простір, і знайшов дивне застосування деяким ритуалам індіанців-напівкровок, що колись таборували на сім горбі? Ці індіанці розізлилися, коли тут звели будинок, і до печінок дійняли нашу родину проханнями дозволити їм навідувати цю землю, коли на небі повня. Роками вони щомісяця перелазили через мур і потаємно проводили свої обряди. Тоді, у 1768 році, новий сквайр заскочив їх за цим заняттям і остовпів від того, що побачив. Після цього він негайно уклав з ними угоду: вільний доступ на ці землі в обмін на розповідь про те, що вони роблять, і так він дізнався, що їхні прабатьки перейняли сей ритуал частково від своїх предків, а частково від старих голландців у часи Генеральних Штатів. Щоб його шляк трафив, боюся, що той сквайр налив їм поганенького рому — ще хтозна, чи не зі злим наміром, — бо через тиждень після того, як він взнав секрет, то зостався вже єдиним живим, кому він був відомий. Ви, пане, перший сторонній, якому буде відкрито сю таємницю, і хай мене Бог покарає, якщо Ви не у своєму праві розповісти про мене владі, та тільки ж і ви залюблені у різні стародавні речі.

Я здригнувся від його простоти, а ще від того, що вловив у його мові відголоски минувшини. А він продовжував:

— Та Вам належить знати, пане: те, що сквайр почув від дикунів, було