Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

в Азії витанцьовували перед цими жахіттями, і ця злоякісна пухлина і досі спокійно чаїться і шириться поміж трухлявими цегляними стінами.

Мелоун здригався не без причини — тільки днями офіцер поліції почув, як у темному підворітті темношкіра стара пошепки навчала маленьку дитину якомусь віршику. Він дослухався, і віршик здався йому дивним, надто ж тому, що стара повторювала його знову і знову:

«О друже і супутнику ночі, ти, веселящийся во лаї собачім і крові пролитій, гуляющий посеред тіней межи гробами, берущий кров а пак дающий страх смертним, Ґорґо, Мормо, тисячолика луна, соблаговоли прийняти наші подношенія!»

Вiн

Я зустрів його безсонної ночі, коли у відчаї блукав містом, прагнучи зберегти свою душу і мрії. Мій приїзд до Нью-Йорка був помилкою; бо там, де я шукав див і гострих відчуттів у велелюдних лабіринтах стародавніх вулиць, які вибігають із забутих дворів, площ і причалів і, покривулявши містом, знову повертають до дворів, площ і причалів, так само забутих, і у циклопічних верховіттях сучасних веж, які чорним Вавілоном здіймаються до неба у сяйві старого місяця, я натомість знайшов лише жах і пригніченість, які погрожували заволодіти мною, зламати мою волю і знищити мене.

Поступово мною оволоділо розчарування. Вперше приїхавши сюди, я з моста побачив освітлене призахідним сонцем місто: чарівне, воно здіймалося над водами, його неймовірні шпилі і пірамідальні споруди виростали з озер фіолетової мли, ніби фантастичні квіти, що розпускаються під золотистими хмарами і першими нічними зірками. Тоді воно засяяло, вікно за вікном, над плюскітливим припливом, над яким кивали головами ліхтарі і плинули глибокі звуки ріжків, сплетені у дивні гармонії, і саме місто стало зоряним небосхилом сну, сп’яніле від чарівної музики, що пробуджувала в уяві дива Каркассона[157], і Самарканда[158], і Ель Дорадо[159], і всіх славетних і напівлегендарних міст. Невдовзі я уже блукав цими старовинними вуличками, такими любими моїй уяві — вузенькими, звивистими вуличками і переходами, обабіч яких вишикувались георгіанські будинки з червоної цегли, мансардні віконця яких над колонами портиків колись поглядали на позолочені карети і оздоблені екіпажі, — і у першому спалаху усвідомлення того, що на власні очі бачу свою давню мрію, я подумав, що таки дістався скарбів, які з часом зроблять із мене поета.

Але мені не судилися успіх і радощі. Занадто яскраве світло дня виставило напоказ лише бруд, і злиденність, і нудотний елефантизм каменю, що пнеться вгору, розстилається під ногами там, де місячне сяйво натякало на красу і давні чари; і в юрмищі людей, що снували схожими на водостоки вулицями, переважали міцні темношкірі незнайомці з жорсткими обличчями і розкосими очима, прагматичні чужинці, бездумні і безрідні, яким було байдуже до синьоокого чоловіка давнього народу, з його захопленням чарівними зеленими лужками і білими новоанглійськими сільськими дзвіничками.

Тож замість поезії, на яку я сподівався, мене спіткала тільки моторошна пітьма і невимовна самотність; нарешті я усвідомив гірку правду, яку доти ніхто не наважувався навіть прошепотіти, найпотаємнішу таємницю усіх таємниць: це місто каменю і різких звуків не є живим продовженням старого Нью-Йорка, як Лондон — старого Лондона, а Париж — старого Парижа, насправді це місто померло, його розпростерте тіло погано забальзамували, і у ньому завелися дивні живі істоти, яких тут не було, коли місто було живим. Це відкриття позбавило мене сну; хоча втрачений душевний спокій почав поступово повертатися, відколи я взяв за правило не виходити на вулицю за дня і гуляти околицями тільки вночі, коли темрява прикликає до життя ту дещицю, яка ще збереглася від минулого, коли старі, пофарбовані в біле, двері пригадують міцних людей, які колись крізь них проходили. У цьому стані віднайденої рівноваги я навіть написав кілька поезій, однак зволікав із поверненням додому, до рідних, щоб їм не здалося, ніби я безславно тікаю, зазнавши поразки.

Якось, гуляючи однієї безсонної ночі, я зустрів чоловіка. Це сталося у химерно захованому дворику Грінвіч-Віллідж, де, не знаючи що й до чого, я оселився, прочувши, що саме цей район обирають своїм притулком поети і художники. Мені припали до душі старовинні вулички і будинки упереміш із розкиданими тут і там маленькими площами і двориками, і навіть коли я зрозумів, що насправді поети і художники — це просто горлопанисті дурисвіти, вся вишуканість яких — лише облуда, а все їхнє життя — це заперечення чистої краси, втіленої в поезії і мистецтві, я залишився тут лише з любові до цих вікодавніх речей. Я уявляв, як все виглядало тут у ті часи, коли Ґрінвіч був тихим селом, яке ще не встигло поглинути місто; а в досвітні години, коли всі гультіпаки розбрідалися по домівках, я, бувало, блукав цими таємничими звивистими вуличками і розмірковував над цікавими загадками, які тут залишили минулі покоління. Ці прогулянки не давали завмерти моїй душі і пробуджували видіння, яких прагнула поетичність у глибині мого єства.

Той чоловік зустрів мене одного туманного серпневого ранку, коли я пробирався через відгороджені дворики, до яких зараз можна потрапити лише через неосвітлені коридори ближніх будівель і які колись були суцільним ланцюжком мальовничих вуличок. Я дізнався про них цілком випадково і розумів, що їх не знайти на жодній сучасній мапі; але той факт, що про них забули, робив їх лише дорожчими для мене, тож я шукав їх із подвоєним запалом. Коли ж я їх знайшов, моє завзяття зросло, бо щось у їхньому розташуванні незримо вказувало на те, що вони можуть бути лише краплею у морі таких самих двориків, з їхніми темними, німими закутками, затиснених поміж високих глухих стін і задніх фасадів спорожнілих будинків чи захованих за темними арковими проходами, невідомих ордам чужомовців, прихованих від сторонніх очей відлюдними художниками, мистецтво яких не призначене для товариства і денного світла.

Він заговорив до мене, не привітавшись, помітивши мій настрій і короткі погляди, які я кидав на деякі парадні двері з молотками над східцями із залізними поручнями; бліде світло від ажурних фрамуг ледь осявало моє лице. Його ж обличчя ховалося в тіні крислатого капелюха, який чудово пасував до старомодного пальта, в яке він був одягнутий; мене ж, ще до того, як він до мене заговорив, охопила незрозуміла тривога. Він був страшенно худий — просто скелет, голос же його звучав на диво м’яко і був якимось порожнім і глухим. За його словами, він уже не раз помічав мої блукання і вирішив, що я схожий на нього у любові до залишків минулих літ. Чи не хотів би я мати провідником того, хто вже давно практикує такі дослідження і наділений знаннями про ці краї куди глибшими, аніж будь-коли зможе віднайти новоприбулий?

Поки він отак говорив, у жовтуватому відсвіті із самотнього вікна горища я мигцем побачив його обличчя. У нього було шляхетне, навіть вродливе лице літньої людини, в його рисах прозирали родовитість і витонченість, незвичні для цього часу і місця. І все ж щось у ньому стривожило мене майже так само, як і привабило — можливо, обличчя було надто бліде, надто безвиразне або ж просто настільки не відповідало довкіллю, що я не міг спокійно і впевнено почуватися. І все ж я пішов за ним; бо тими похмурими днями мою душу могли живити лише єдині пошуки давньої краси і таємниць, і я сприйняв за прихильність долі зустріч із тим, чиї успіхи в тих самих пошуках настільки перевершували мої.

Щось у тій ночі