Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

горлянок, а слідом — ціла какофонія гавкоту і бекання, що злились у слова — «Ліліт, Велика Ліліт, узри Нареченого!» Знову крики, а потім відголоски боротьби і чітке відлуння кроків того, хто біг. Кроки наближалися, і Мелоун підвівся на лікті, щоб поглянути.

Сяйво у підземеллі, яке, було, зменшилося, зараз знову посилилося; у цьому демонічному світінні з’явилася постать втікача, якому б не належало бігти, відчувати чи дихати — задубілий, огидний труп товстого стариганя, якого вже не потрібно було нести; його оживили пекельні чари ритуалу, який щойно звершився. За ним гналась гола реготлива фосфоресцентна істота, яка сиділа на різьбленому п’єдесталі, а ще далі мчали темношкірі чоловіки і вся та мерзенна зграя мерців. Труп збільшував відстань між собою і переслідувачами і, здавалося, цілеспрямовано мчав, напружуючи кожен свій зогнилий м’яз, щоб дістатися до різьбленого золотого п’єдесталу, який, очевидно, був для нього питанням життя і смерті. Лише якась мить відділяла його від мети, тож уся та юрба іще несамовитіше рвонула уперед. Але було вже пізно, бо в останньому натужному ривку, який розірвав сухожилля і кинув на підлогу уже безформну тушу, труп, який колись був Робертом Сайдемом, тріумфально досягнув мети. Удар був таким потужним, що коли мрець штовхнув у багнисте озеро гнилизни п’єдестал, той нахилився, став руба і, зрештою, впав зі свого оніксового постаменту у глибокі води, дарувавши на прощання зблиск різьбленого золота, перш ніж затонути в невимовних прірвах найглибшого Тартару. Тієї самої миті усе моторошне видиво перед очима Мелоуна потьмяніло і щезло, і він знепритомнів серед громового гуркоту, який, здавалося, струснув усе це царство зла.

VII

Сон Мелоуна, який йому привидівся іще до того, як він дізнався про смерть Сайдема і події на лайнері, знайшов підтвердження у деяких дивних подробицях справи. Втім, немає жодних підстав приймати його розповідь на віру. Коли половина ударної групи і більшість затриманих були всередині, без будь-якої видимої причини завалились три старі будинки на Паркер-Плейс, безсумнівно, давно підточувані гнилизною; з обох сторін було дуже багато жертв. Уцілілих знайшли лише у підвалах і підземеллях, і Мелоуну пощастило, що він опинився глибоко під будинком Роберта Сайдема. Він і справді був там, ніхто не стане цього заперечувати. Його знайшли непритомним на березі чорного як ніч підземного озера, всього за декілька футів від неприродно жахливої мішанини гнилої плоті і кісток, яку дантисти ідентифікували як тіло Сайдема. Справа була зрозуміла: контрабандисти проникали до підземелля вузеньким каналом, а люди, які забрали Сайдема з корабля, просто привезли його додому. Їх самих так ніколи і не знайшли. Чи, принаймні, не розпізнали серед трупів; хоча корабельний лікар абсолютно не поділяв тупої впевненості поліції.

Очевидно, Сайдем очолював контрабандні перевезення людей, що набули величезних масштабів, бо канал, який вів до його будинку, був лише одним із кількох підземних каналів і тунелів у цьому районі. Один із таких тунелів з’єднував його будинок із підземеллям церкви; з церкви до підземелля можна було потрапити лише через вузенький таємний прохід у північній стіні, у нішах якої і було знайдено деякі винятково жахливі речі. Там був хрипучий орган, який вивищувався посеред просторої склепінчатої молитовні з дерев’яними лавами і вівтарем дивної форми. Вздовж стін стояли маленькі клітки, у сімнадцяти з яких — страшно навіть згадувати — поодинці утримували закутих в’язнів, що перебували у стані цілковитого божевілля; зокрема, там було четверо матерів із немовлятами, які виглядали дуже дивно. Малюки померли невдовзі після того, як їх винесли на світло; з огляду на все лікарі вважали це милосердям. Серед тих, хто оглядав тіла, ні в кого, крім Мелоуна, не зринуло у пам’яті похмуре питання старого Дельріо: «An sint unquam daemones incubi et succubae, et an ex tali congressu proles nasci queat?[156]»

Перш ніж канали засипали, їх осушили і ретельно обстежили, витягши на-гора сенсаційну кількість розпиляних і поламаних кісток будь-яких розмірів. Вочевидь, епідемію викрадень простежили до самого її епіцентру, хоча лише двох уцілілих в’язнів можна було законним чином із нею пов’язати. Ці двоє зараз у в’язниці, а факт їхньої співучасті у вбивствах так і не вдалося довести. Різьблений золотий п’єдестал чи то трон, так часто згадуваний Мелоуном як предмет першорядної окультної ваги, так ніколи і не знайшли, хоча в одному місці під домом Сайдема канал обривався в колодязь надто глибокий, щоб його осушити. Устя колодязя перекрили і зацементували, коли зводили підвалини для нових будинків, але Мелоун любить розмірковувати про те, що ж лежить на його дні. Поліція, задоволена тим, що їм вдалося розгромити небезпечну банду маніяків і людоловів, передала федеральній владі непричетних до злочинів курдів, серед яких перед депортацією таки виявили членів дияволопоклонницького культу Єзиди. Вантажний пароплав і його команда так і зосталися загадкою для всіх, хоча цинічні детективи демонструють готовність дати опір його контрабандистам і бутлегерам. Мелоун же вважає, що всі ці детективи доводять лише сумний брак перспектив і далекоглядності поліцейських у своєму байдужому ставленні до безлічі непояснених деталей і загальну заплутаність всієї справи; так само критично він ставиться і до газет, які побачили лише криваву сенсацію і досить поверхово висвітлили діяльність невеликої секти садистів, яких їм належало б назвати жахом із самого серця всесвіту. Але він має намір спокійно відпочивати у Чепачеті, лікуючи свою нервову систему і молячись, щоб час поступово переніс його жахливий досвід із виміру реального буття у сферу віддаленого і напівміфічного.

Роберт Сайдем спочиває поруч зі своєю нареченою на кладовищі Ґрінвуд. Над його дивовижно віднайденими останками не правили панахиду, а родичі його вдячні за забуття, яке вже огортає цю справу. Зв’язки вченого із жахами Ред-Гука, насправді, ніколи не підкріплювалися жодними доказами, бо його смерть зумовила необхідність надати інформацію про обставини смерті. А вони більше ніколи не згадуються, тож Сайдеми сподіваються, що прийдешні покоління пам’ятатимуть його хіба як добросердого відлюдька, який кохався у нешкідливій магії і фольклорі.

Що ж до Ред-Гука — він не змінився. Сайдем прийшов і пішов, жахіття виринуло й зникло, але злий дух темряви клубочиться серед старих цегляних будинків, а банди покидьків досі шастають невідомими закутками повз вікна, у яких бозна-чому то з’явиться, то зникне світло чи промайне перекошене обличчя. Одвічний жах — тисячоголова гідра, а культи темряви коріняться у богохульстві набагато глибшому, аніж колодязь Демокріта. Душа звіра всесуща, вона тріумфує, а каламутноока, краплена віспою молодь Ред-Гука досі ще наспівує, проклинає і завиває, крокуючи від безодні до безодні, ніхто не знає, звідки і куди, гнана сліпими законами біології, яких їм не дано зрозуміти. Як і колись, у Ред-Гук приїздить більше людей, ніж покидає його на своїх двох, і вже блукають чутки про нові підземні канали, які прокопані до певних центрів алкогольної торгівлі і речей, які тим паче не варто згадувати.

У церкві, в якій раніше іноді влаштовувалися танці, зараз переважно проводяться саме танці, а в її вікнах ночами видніються дивні обличчя. Недавно поліцейський висловив припущення, що знову розкопали засипаний підземний склеп, але не зміг пояснити, нащо це зробили. Хто ми такі, щоб боротися зі Злом, старішим за історію і саме людство? Ще мавпи