Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

зникли троє дітей — синьоокі норвежці з вуличок у районі Ґовейнуса, і ходили чутки про те, що оскаженілі нащадки вікінгів формують банду у своєму районі. Мелоун уже кілька тижнів переконував своїх колег у необхідності провести генеральну чистку, і от нарешті під тиском обставин, очевидніших для загального розуміння, аніж гіпотези дублінського мрійника, керівництво поліції дало згоду на остаточний удар. Вирішальним чинником стали неспокій і відчуття загрози того вечора, і близько півночі ударна група, сформована зі співробітників трьох сусідніх відділків, наскочила на Паркер Плейс і довколишні вулиці. Двері безжально виламували, тих, хто чинив опір, арештовували, з освітлених свічками кімнат назовні вивергалися неймовірні натовпи іноземців усіх мастей, багато з них були у візерунчастих ризах і мали при собі малозрозумілі предмети. Багато що загубилося у метушні, бо підозрювані поспішно позбувалися речових доказів, викидаючи їх у глибокі колодязі, а запахи, здатні виказати їхні заняття, були поглинуті густо накуреним фіміамом. Але всюди виднілася розлита кров, і Мелоун здригався щоразу, коли бачив жарівницю чи вівтар, з яких усе ще здіймався дим.

Він волів би бути у кількох місцях одночасно і вирішив спуститися у квартиру Сайдема на підвальному поверсі після того, як вістовий повідомив йому, що церкву повністю очистили. Квартира, думав він, мусить містити якийсь ключ до розгадки культу, який настільки очевидно сформувався навколо свого очільника — вченого-окультиста; охоплений нетерплячим очікуванням, він обшукував занехаяні бруднючі кімнати, сповнені невловимим могильним запахом, проглядав дивні книжки, інструменти, золоті зливки і залиті скляними печатями пляшки, безладно розкидані повсюди. Одного разу Мелоун перечепився через худезного чорно-білогой кота, який майнув у нього під ногами і перекинув мензурку, наполовину заповнену якоюсь червоною рідиною. Потрясіння було таким сильним, що ще й донині Мелоун не певен, що саме він бачив, але у снах йому і досі ввижається, як той кіт мчить геть, жахливо перевтілюючись на бігу. Тоді він побачив замкнені підвальні двері і кинувся шукати щось, чим міг би їх вибити. Поруч стояла важка табуретка, її твердого сидіння виявилося достатньо для трухлявих дощок дверей. Спочатку з’явилася тріщина, потім вона розширилась, і от уже двері відлетіли убік — але вибиті з іншого боку! Звідти із завиванням вихопився порив крижаного вітру, в якому вчувалися всі відтінки смороду бездонної ями, і звідти ж ринула всепоглинаюча сила, що не належала жодному із знаних світів і яка, м’яко обвивши паралізованого детектива, потягла його крізь отвір донизу у безмежний простір, сповнений шепотами, виттям і вибухами знущального сміху.

Звісно ж, це був сон. Йому так казали усі лікарі, а він ніяк не міг довести протилежного. Насправді, для нього самого було б краще, якби то був сон, бо тоді вигляд старих цегляних нетрів і темних чужинських облич не в’ївся б так глибоко у його душу. Але тоді все було жахливо реалістичним, і ніщо й ніколи не зможе стерти пам’ять про ті пітьмаві каплиці, ті титанічні склепінчасті галереї, ті примарні пекельні велетенські подоби, які викроковували у повній тиші, тримаючи напівз’їдених істот, вцілілі частини яких усе ще волали про пощаду чи божевільно реготали. Запахи фіміаму і гниття зливалися у гидкому поєднанні, а чорне повітря кишіло хмарами тьмяних, напіввидимих хтонічних істот, наділених очима. Об оніксове надбережжя хлюпотіли темні в’язкі води, а одного разу десь прогримів тремтливий звук глухих дзвонів, увиразнюючи божевільне хихотіння голої фосфоресцентної істоти, яка пропливла перед ним, вилізла на берег і, видершись на різьблений золотий п’єдестал неподалік, всілась на ньому навпочіпки.

Тоннелі безкінечної ночі, здавалося, розходилися у всіх напрямках, і можна було подумати, що саме тут осердя пошесті, якій судилося заразити і поглинути міста, втопити цілі нації у хвилях незнаної моровиці. Тут визрівав вселенський гріх, який, нагноєний нечестивими ритуалами, вишкірившись, рушав у смертельний похід, який мав згноїти нас до стерва, занадто огидного навіть для могили. Тут Сатана зі своїм вавілонським двором правив бал, і невинна дитяча кров омивала лепрозні руки трупносяйної Ліліт. Інкуби і сукуби[149] вили осанну Гекаті[150], а безголові почвари бекали до Великої Матері. Цапи вистрибували під верескливі звуки проклятих флейт, а егіпани, стрибаючи через камені, схожі на роздутих жаб, невтомно ганялися за безформними фавнами[151]. Молох[152] і Астарот[153] теж були тут; у цій квінтесенції всього проклятого пута свідомості слабли, і людська уява розчахалася назустріч безмежжю усіх сфер жаху і його заборонених вимірів, які лише могло явити зло. Світ і сама Природа були безпорадні супроти цього наступу з вивернутих глибин ночі, і жодна молитва не могла б стримати це вальпургієве безумство мороку, яке запанувало, коли мудрець із пекельним ключем зустрів орду із замкненою труною, по вінця повною диявольської мудрості.

Раптово ці фантазми прорізав промінь справжнього світла, і серед ґвалту блюзнірських істот, яким належало бути мертвими, Мелоун почув плюскотіння весел. У полі зору зринув човен із ліхтарем на носі і швидко наблизився до залізного кільця на слизуватому кам’яному причалі, з нього на берег вийшла група темношкірих людей із видовженою ношею, загорнутою у простирадло. Вони піднесли її до оголеної світної істоти на різьбленому золотому п’єдесталі, і та захихотіла і поплескала лапою по згортку. Тоді вони його розгорнули і кинули до підніжжя п’єдесталу огидний труп товстого стариганя з їжакуватою бородою і скуйовдженим сивим волоссям. Світна істота знов захихотіла, а чоловіки дістали зі своїх кишень пляшки і, омивши ноги мерця червоною рідиною, віддали пляшки істоті, яка негайно до них присмокталася.

Враз з одного зі склепінчастих тунелів, що вели у безкінечність, почувся демонічний гуркіт і шум міхів блюзнірського органа, який надламним сардонічним басом викашлював і хрипів диявольські насмішки. Миттєво все довкола заметушилось, утворюючи щось на кшталт церемоніальної процесії, і страхітливе стовпище подибуляло на поклик звуку — цап, сатир і егіпан, інкуб, сукуб і лемур[154], кособока жаба і безформна амеба, молільник із собачою мордою[155] і безмовна тінь пітьми викроковували під проводом голої світної потвори, яка перед тим сиділа навпочіпки на різьбленому золотому троні, а тепер крокувала попереду, тримаючи в руках задубілий труп огрядного стариганя. Дивні темношкірі чоловіки непристойно витанцьовували, і вся колона біснувалася і стрибала у нападі діонісійського шалу. Мелоун зробив кілька кроків їм услід, безтямний і задурманений, не розуміючи, на якому світі він перебуває. Тоді він повернувся, спіткнувся і сповз на холодний вологий камінь, хапаючи ротом повітря і здригаючись під розкотисті хрипи диявольського органа, а завивання, барабанний грім і вереск божевільної процесії все слабнув і слабнув.

Він заледве чи усвідомлював наспівні жахіття і огидний скрекіт віддалік. Коли-не-коли крізь чорні склепіння до нього долинали завивання чи крик ритуального екстазу, аж раптом почулося моторошне грецьке замовляння, текст якого Мелоун прочитав над кафедрою старої церкви.

«О друже і супутнику ночі, ти, веселящийся во лаї собачім (тут здійнялося пронизливе виття) і крові пролитій (тут невимовні звуки вторили замогильному вереску), гуляющий посеред тіней межи гробами (тут почувся свист), берущий кров а пак дающий страх смертним (короткі, різки викрики з міріадів горлянок), Ґорґо (повторено відлунням), Мормо (повторено з екстазом), тисячолика луна (зітхання і трелі флейт), соблаговоли прийняти наші подношенія!»

Коли наспіви стихли, здійнялися радісні крики, в яких майже потонуло деренчання надламаного органного басу. Тоді почулося зітхання безлічі