Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

ну так… Що ж до твоєї Терези, то не надто зручно вийшло. Бо заради першого знайомства не завадило б якийсь подаруночок привезти. А так дуже незручно: вперше зустрілися – і як здрас-с-тє!..

– Та вже як вийшло, так і буде.

– Звісно, так вже й буде…

Перш ніж виїжджати з Києва, завернули на Троєщину. На фірмі, розташованій по вулиці Закревського, Берідзе оформив замовлення на кілька рулонів білого газетного паперу. Потім наказав:

– Запам’ятай це місце, Спартаку Андрійовичу. Як ми вже повернемося в Луганськ, то надішлемо тобі з редакції деякі документи, завезеш їх сюди й передаси в той кабінет, де я був. Зрозуміло?..

Далі взяли курс на Славутич. Але враховуючи, що по дорозі Прохор зупиняв автівку, аби Нінель мала змогу зробити видовищні пейзажні фотознімки, – до кінцевого пункту дісталися лише невдовзі після полудня. Востаннє зупинилися на в’їзді до міста: Сивак мав рацію – щоглові сосни, які росли тут, дійсно справляли враження. Здавалося, кінчиками крон вони розчісують низькі, налиті свинцем слоїсті хмари…

– Приголомшливо, – коротко мовила фотокореспондентка, клацаючи один кадр за одним.

– Я ж попереджав! – столичний власкор був цілком задоволений. – Але те, що ми приїхали опівдні, не дуже добре.

– Обідня перерва?.. – спитав головний редактор.

– Саме так.

– Ну, то нічого! Зараз і ми продуктами запасемося. Ти ж бував тут?

– Двічі, в різні роки.

– Чи пам’ятаєш, де тут є якийсь магазин?

Користуючись вказівками Сивака, завітали в місцевий супермаркет, розташований на Центральній вулиці. Берідзе звернув увагу на те, що столичний власкор купив цілих дві півлітрові пляшки горілки, тому спитав:

– А чи не забагато буде?..

– Я сьогодні виставляюся.

– За цю свою Терезу, мабуть?

– Ні, не за неї. Але привід є.

– Отакої! Не встигли розпочати марафон, а вже посипалися приводи…

– Ввечері все буде, ввечері, – підморгнув власкор.

До Центральної площі звідси було рукою подати. Отож завантаживши покупки до авто, наказали Прохору їхати до міської ради, там припаркуватися й чекати на них. Самі ж пішли гуляти по центру пішки. Нінель постійно клацала фотоапаратом, особливо біля пам’ятника Чорнобильцям і Білого Янгола.

– Так, Спартаку Андрійовичу, визнаю твою правоту: ми справді мусили приїхати сюди! Добре, що ти вмовив починати прес-марафон звідси, а не з Київської ГЕС, – мовив розчулений Берідзе.

– Це ви ще з Удовиченком не познайомилися, – бадьоро кивнув Сивак. – Він ще той живчик. Енергією так і фонтанує. Можливо, як буде в доброму гуморі – продемонструє спиначку, що стоїть у нього в кабінеті.

– Що-що продемонструє?!

– Спиначку. Скріпку таку величезну на підставці. Володимир Петрович вважає її символом нового місцевого бізнесу. А загалом, наскільки я розумію, попереду дуже напружені півдня. Булат Васильович мені допомагатиме чи я сам?.. Як скажете?

– Він працюватиме на другій половині маршруту. А вся ділянка аж до Дніпродзержинська включно за тобою, Спартаку Андрійовичу.

Далі все сталося, як і пророкував Сивак. Славутицький мер Удовиченко дуже скидався на невеличкий тайфун в чоловічому тілі. Щойно познайомившися з журналістами, одразу ж запросив усіх на поточну нараду. На обережне запитання, чи можна журналістам вести записи і фотографувати, щиро посміхнувся:

– Пишіть, газетярі, пишіть, фотографуйте! Це ваша робота. А нам нема чого приховувати, нехай люди знають про все.

Після півторагодинної наради Володимир Петрович затягнув їх усіх до свого кабінету, де розмова тривала ще цілу годину. Під час бесіди він, очевидно, перебував у доброму гуморі, оскільки справді зняв з полиці шафи величезну поліровану спиначку на підставці та продемонстрував гостям зі словами:

– Оце такий символ нового славутицького бізнесу! Так, людям нелегко позбавлятися колишнього романтизму і перелаштовуватися на новий лад. Та й грошей тепер, після остаточної зупинки ЧАЕС позаторік, звільнені зі станції отримують менше, докладаючи на нових робочих місцях більших зусиль, фізичних і моральних. Проте ми й не думаємо здаватися! Ані прості містяни, ані керівництво міста. Ми розвиваємося, ми боремося за нашу Славутицьку особливу економічну зону! Боремося з усім можливим ентузіазмом молодості… До речі, чи відомо вам, що Славутич є найбільш молодим містом України в розрізі середньостатистичного віку населення?! Не знаю точно, як там саме зараз, на поточний момент, але за останніми відомостями, цей показник дорівнював двадцяти восьми рокам! Уявляєте?.. І де ще в нашій країні є друге подібне місто?! Отож бо, що нема…

Нарешті попрощавшися з гостинним і вельми балакучим мером, журналістський десант навідався на пару місцевих фірм, і аж після того поїхали до готелю. Та й то не прямо, а складними зигзагами – оскільки Нінель побажала зафіксувати на фотознімках оригінальну архітектуру кожного колоритного «національного» кварталу. Талінський, Ризький, Вільнюський, Бєлгородський, Невський, Московський та інші квартали проминули ще відносно швидко, натомість доїхавши до Тбіліського, Бакинського та Єреванського кварталів – затрималися значно довше. Тут вже сам Берідзе з ентузіазмом бігав, підстрибуючи від нетерпіння, довкола фотокореспондентки, тицяв руками на всі боки й наказував:

– Фотографуй, Нінелько, фотографуй оце! І це!.. І це!.. І ще оце!..

– Я ж казав, що у Славутичі вам буде що фотографувати, – флегматично зітхнув Сивак. На що головред огризнувся:

– Не треба, Спартаку Андрійовичу! Ти казав лише про щоглові сосни, а не про цю чудову й оригінальну міську архітектуру.

Фотографування «національних» кварталів завершили вже з останніми променями сонця, а до готелю з очікуваною назвою «Славутич» заселилися, коли вже місто накрила темрява. До того ж проти ночі різко похолодало. І навіть важкого вогкого снігу раптом нападало, немовби з торби!.. Добре, що харчами вони закупилися ще вдень – адже зараз всі були настільки знесилені, що йти до супермаркету не було жодних сил.

Отут і з’ясувалося, для чого Сивак купував цілих дві пляшки горілки! Бо коли всі розташувалися за столом в «чоловічому» трьохмісному номері, де поселили головного редактора з обома власкорами, Спартак Андрійович виставив на стіл з наїдками обидві півлітровки і, ласкаво поплескавши по одній з них, з непідробною теплотою в голосі мовив:

– Мої дорогі колеги! Не знаю, ведете ви облік чи ні… Особливо чи ведете облік часу ви, мій дорогий Ревазе Нугзаровичу… Тим не менш, ризикну нагадати, що в керованому вами «Рупорі Донбасу» я почав працювати з понеділка, двадцять п’ятого червня минулого року. Оскільки сьогодні завершується понеділок, двадцять п’яте березня дві тисячі другого року, то це означає, що в «Рупорі Донбасу» я відпрацював рівно дев’ять місяців. У свою чергу це означає, що ДИТЯ НАРОДИЛОСЯ… Нінель Аракелівно, будь ласка, заткни вуха берушами!..

– Овва! Та я вже давно доросла, у мене ж навіть синочок є, – розсміялася фотокореспондентка.

– Все одно маю враховувати твою східну ментальність…

– До чого високі слова пішли в