Джек Лондон - Мартін Іден, Джек Лондон

спробував би уявити собі, як ту хвилину місіс Морз почувала себе. Але тепер він одразу ж забув про цю зустріч. Забув так само, як забув би про будинок центрального банку чи Ратуші, проминувши їх. Проте його мозок напружено працював. Усі помисли його кружляли по замкнутому колу, в осередді якого стриміло - «Роботу ж було скінчено давно». Ця думка точила його, немов якийсь хробак. Він прокидався з цією думкою вранці. Вони переслідувала його вві сні. Кожна дрібниця, яку сприймали його почуття, одразу нагадувала йому, що «роботу ж було скінчено давно». Простуючи шляхом нещадної логіки, Мартін прийшов до висновку, що він, власне, ніхто й ніщо. Мартін Іден гульвіса і Мартін Іден матрос були реальні, це був він. А Мартін Іден відомий письменник - це вигадка юрби, що втілила його в Мартіна Ідена - гульвісу й матроса. Але його не обдурять. Він не той міфічний бог, якому юрба молиться й приносить жертви у вигляді обідів. Йому це краще знати.

Мартін читав про себе в журналах, уважно розглядав там свої портрети, аж урешті втратив усяку спроможність пізнавати себе в них. Це він був той хлопець, що жив, зворушувався і кохав; це він легко терпів знегоди життєві; це він був простий матрос, мандрував по чужих країнах і в далекі дні юності водив свою ватагу на бійки; це він був той хлопець, що розгубився в бібліотеці перед безліччю книжок, а згодом знайшов до них дорогу й опанував їх; це він до глибокої ночі не гасив лампи, спав зі шпорою і писав книжки. Але ненажерливий ідол, якого юрба намагалась нагодувати,- це був не він.

Проте журнали часом забавляли Мартіна. Кожне заявляло на нього свої права. «Ворренів місячник» оповіщав своїх передплатників, що він завжди відкриває нових письменників і що він перший познайомив публіку з Мартіном Іденом. «Біла миша», «Північний огляд» і «Мекінтошів місячник» приписували цю честь собі, як раптом обізвався «Глобус» і врочисто витяг на світло денне свій архів, де спочивали понівечені «Пісні моря». Журнал «Юність і зрілість», щасливо уникнувши кредиторів, знов ожив і зараз же виступив з претензією на першість, але, на жаль, про це ніхто не довідався, крім фермерських дітей. «Трансконтинентальний місячник» переконливо доводив, що Мартін Іден - його знахідка, а «Шершень», спираючись на «Пері й перли», палко йому заперечував. Несміливий голос видавництва «Сінглетрі, Дарнлі і спілка» загубився серед цього рейваху. Щоправда, воно й не мало власного органу, звідки б кричалося голосніше.

Всі газети підраховували Мартінові гонорари. Блискучі пропозиції, зроблені йому декотрими журналами, якимсь чином набули громадського розголосу, і Мартінові почали складати дружні візити представники Оклендського духівництва, а професійні прохачі достоту засипали його листами. Найгірше, однак, дошкуляли жінки. Фотографії Мартіна друкувалися повсюди, і спеціальні кореспонденти добре заробляли на його «бронзовому обличчі, глибоких шрамах, могутніх плечах, ясних, спокійних очах і запалих щоках аскета». Особливо подобались Мартінові ці аскетичні щоки, і він з усміхом пригадував свою бурхливу юність. Тепер він часто помічав, як то одна, то інша жінка пильно дивиться на нього, немов оцінюючи його й спиняючи на ньому свій вибір. Він сміявся про себе. Згадував застереження Брісенденове і знову сміявся. Ні, жінки його не погублять, він певен. З цим уже покінчено.

Одного вечора, коли він проводив Лізі до вечірньої школи, вона помітила погляд, що кинула на нього гарно вдягнена вродлива жінка,- як видно, з буржуазії. Погляд був занадто довгий і промовистий. Лізі зрозуміла, що він значить, і гнівно випросталась. Мартін здогадався, в чому справа, і сказав їй, що звик до таких поглядів і байдужий до них.

- Цього не може бути! - відповіла вона, блиснувши очима.- Значить, ти просто хворий, от що!

- Та ні, я здоровий, як ніколи. Навіть на п’ять фунтів поважчав.

- Я не про тіло кажу, а про голову. Там у тебе в мозку не гаразд. Навіть я, і то бачу.

Мартін замислено йшов поруч дівчини.

- Я не знаю, що віддала б, аби тільки в тебе це швидше пройшло,- палко вигукнула вона.- Ти не можеш бути байдужий до жінок, коли вони на тебе так дивляться. Це неприродно. Якби ти був якийсь тюхтій, то інша річ. А ти ж не такий. Я б, їй-бо, була рада, коли б яка справжня жінка розворушила тебе.

Провівши Лізі, Мартін повернувся до себе в готель.

У своєму покої він сів у крісло й сидів нерухомо, втупившись перед себе. Він не дрімав, але й ні про що не думав. У голові в нього було порожньо, і лише коли-не-коли непрохані образи, тут-таки набираючи обрисів і барв, пропливали йому перед очима. Він бачив ці образи, але якось напівсвідомо, наче вві сні. Проте він не спав. Раз навіть стрепенувся і глянув на годинника. Була саме восьма година. Робити йому було нічого, а спати так рано не хотілося. І знову він поринув у порожнечу, а перед очима знову попливли видіння. Невиразні це були видіння - у со якесь нескінченне листя та кущі, пронизані гарячим сонячним промінням.

Стук у двері пробудив його з забуття. Він не спав і одразу ж подумав, що це принесли телеграму чи листа або чисту білизну з пральні. Тут він згадав про Джо - де він тепер? - і сказав:

- Прошу!

Він усе ще думав про Джо і не глянув на двері. Вони тихенько причинилися,- він це чув. Далі запанувала тиша. Він забув про стук і знов задивився в одну точку, як нараз почув жіноче ридання. Було воно конвульсійне, стримане й глухе. Він ураз це завважив, коли обернувся. Мартін схопився на ноги.

- Рут! - вигукнув він розгублено й здивовано.

Лице в неї було бліде й напружене. Вона стояла на порозі, однією рукою трималася за двері, а другу притиснула до серця. Потім жалібно простягла їх до Мартіна й пішла йому назустріч. Проводячи її до крісла, він відчув, які холодні в неї пальці. Тоді присунув ще одне крісло й сів на поруччі. Від збентеження він не міг нічого сказати. Все те, що в’язало його з Рут, було давно скінчене й поховане. Він відчував себе так само, як коли б на місці «Метрополю» виросла пральня з «Гарячих джерел» і йому б веліли випрати тижневу купу білизни. Він кілька разів поривався щось сказати й усе