Жюль Верн - 20 000 льє під водою, Жюль Верн

Кілька днів «Наутілус» тримався далі від американських берегів. Очевидно, капітанові Немо не хотілося запливати в Мексиканську затоку або в води Антильських островів. Проте під кілем судна не бракувало води, адже тут пересічна глибина моря — тисяча вісімсот метрів. Та, певне, ці моря, рясно всіяні островами і часто відвідувані пароплавами, не подобалися капітанові.

Шістнадцятого квітня ми пропливли на віддалі тридцяти миль од Гваделупи та Мартініки. Я лише на мить помітив їхні високі шпилі.

Канадець, що мріяв здійснити свої наміри в Мексиканській затоці, або досягнувши землі, або ж діставшись одного з численних суден, котрі робили каботажні рейси між островами, був до краю збентежений. Ми могли б успішно втекти, коли б Недові Ленду вдалося крадькома від капітана Немо захопити човна. Але тепер, у чистому морі, годі про те й думати.

Канадець, Консель і я мали тривалу розмову з цього приводу. Вже півроку ми — в'язні «Наутілуса». За цей час пройшли сімнадцять тисяч льє, і, як сказав Нед, плавбі не видно кінця-краю. Несподівано він запропонував, щоб я поставив перед капітаном Немо питання руба: чи він і справді довіку триматиме нас на своєму судні?

Я не погоджувався з Недом — гадав, що нічого тим не досягнемо. Треба важити не на капітана, а на самих себе. До того останнім часом капітан дедалі хмурнішав, суворішав, ставав відлюдкуватіший. Він начебто уникав мене. Бувало, він охоче розказував про всілякі підводні чудеса, а тепер залишав мене працювати на самоті і навіть не заходив до салону.

Чому так змінився капітан? Що до цього спричинилося? Я нічого не міг собі закинути. Може, капітана гнітила наша присутність на судні? Одначе я не мав ніякої надії, що він поверне нам волю.

Тим-то я й просив канадця дати мені час, аби гаразд зважити все, спершу ніж братися до діла. Коли моя розмова з капітаном не досягне бажаних наслідків — у нього збудиться підозра, а це може пошкодити канадцевим замірам. Додам іще — посилатися на наше здоров'я нема підстав. Якщо не брати до уваги тяжких випробовувань у торосах Південного полюса, то ні Нед, ані Консель, ані я ніколи так добре не почувалися. Добра їжа, цілюще повітря, впорядковане життя, стала температура виключали можливість захворювання. І я гаразд розумів переваги такого способу життя для людини, що без жалю назавше порвала зв'язки з землею, — для такої, як капітан Немо; він тут удома, пливе, куди йому заманеться, і прямує до своєї мети таємними, але добре знаними йому шляхами. Таж ми, ми не поривали з людством! Мені, приміром, не хотілося поховати з собою свої праці, такі цікаві й нові.

Саме тепер я мав право написати справжню книгу про море і мріяв, щоб ця книга рано чи пізно побачила світ.

Ось і тут, у водах Антильських островів, за яких десять метрів од поверхні, дивлячись у вікно салону, скільки прецікавих творінь природи міг я занести щодня до своїх нотаток! Наприклад, галери, відомі під назвою морських фізалій; вони, ніби довгасті пухирі з перловим полиском, плавають на воді, поставивши під вітер свої мембрани і розпустивши по воді блакитні мацаки, схожі на шовкові ниточки; чарівні медузи; коли до них торкнутися, вони випускають пекучу рідину, що жалить, мов кропива. Із кільчастих черв'яків — анеліди до півтора метра завдовжки, з рожевим хоботом і тисячею сьомастами рухливих органів-параподій, що звивалися в воді й сяяли всіма барвами веселки. Із риб — величезні скати-молубари, з трикутними грудними плавцями, горбкуватою спиною і очима, посадженими по краях передньої частини голови; до десяти футів завдовжки, до шестисот фунтів вагою, вони плавали, неначе якісь уламки кораблів, часто затуляючи нам вікно.

Траплялись і американські балісти, що їх природа наділила тільки чорною та білою барвою, і довгопері бички, з м'ясистим довгастим тулубом, жовтими плавцями й витягненою вперед щелепою; і макрелі сто шістдесят сантиметрів завдовжки, з куцими гострими зубами, вкриті дрібною лускою. Жваво орудуючи блискучими плавцями, пропливали зграї смугастих барабульок, від голови до хвоста попасованих золотавими смугами. Ці прегарні витвори природи колись присвячувалися богині Діані; римські багачі дуже їх полюбляли, тримаючися приповідки: «Лови її, але не їж!» Золотисті помаканти, оздоблені смарагдовими смугами, мовби зодягнені в оксамит і шовк, линули перед нашими очима, як статечні сеньйори на полотнах Веронезе86; шпористі спари тікали врізнобіч од їхніх наїжачених грудних плавців; клупанодони, п'ятнадцять дюймів завдовжки, випромінювали світло; кефалі ляскали по воді грубими м'ясистими хвостами; червоні сиги краяли хвилі гострими грудними плавцями; а сріблясті риби-місяці, гідні свого ймення, підіймалися на поверхню води і, ніби справжні місяці, випромінювали холодний білавий блиск.

Скільки ще нових пречудових взірців тутешньої фауни побачив би я, коли б «Наутілус» не почав мало-помалу занурюватись! З допомогою похилих площин ми поринули на глибину двох-трьох тисяч метрів. Тут тваринне життя представляли самі лише морські зірки, медузи та деякі молюски.

Двадцятого квітня ми піднялися на тисячу п'ятсот метрів. Найближча земля — Лукайські острови, розкидані на воді, неначе купи каміння. Там зводились високі підводні скелі, стрімкі мури, складені з пластуватих брил; поміж них вода вилизала такі шпарини, що навіть електричне проміння «Наутілуса» не просвічувало їх.

По скелях стелилися густі водорості, велетенські ламінарії, фукуси; то були справжні шпалери з гідрофітів, гідних титанічного світу.

Природно, споглядаючи цих велетів, ми — Консель, Нед і я — згадали й гігантських морських тварин. Одні з них, певне, призначені поїдати інших. Проте крізь вікно я помітив у плетиві довгих волокон лише кілька членистоногих із групи короткохвостих, довголапих ламбар, бузкової барви крабів та кліосів, які звичайно водяться поблизу Антильських островів.

Наближалася одинадцята година ранку, коли Нед Ленд звернув мою увагу: в водоростях щось безнастанно ворушиться.

— Так, — сказав я, — там справжні печери, вигідні спрутам, і мене анітрохи не здивує, коли побачу отих страховищ.

— Що! — мовив Консель. — То ж кальмари, звичайнісінькі кальмари з ряду головоногих!

— Ні, то величезні спрути. Але наш друг Нед, певне,