Лада Лузіна - Меч і хрест

опоряджанням Володимирського собору на Бібиковському бульварі, – заговорила Марійка точно за чотирнадцятим білетом. – Для цього він запросив до Києва Михайла Врубеля, який щойно відучився в Петербурзькій академії мистецтв. І Віктора Васнецова – теж іще нічим особливо не видатного. Тобто він уже був визнаним майстром із талантом історичного живописця. Але саме Володимирський і «Богатирі» стали його особистим Александрійським стовпом. Після них Васнецов став «основоположником нового церковного і національного живопису, явищем, кумиром Русі, перед яким треба ставати на коліна й молитися».

– Еге ж?! – запишалася Дарина «справжнім дядьком».

– Точно так, як і кар’єра Врубеля почалася з Кирилівської та «Демона», – вела далі Марійка. – До них він узагалі нічого серйозного не намалював. – Вона задумливо зазирнула в початок книги, переглядаючи студентські роботи Михайла. І жалібно охнула, побачивши акварель «Гамлет і Офелія». – Цікаво ще, що, виходить, Васнецов спочатку дуже нудився життям у Києві й лише потім, після свого чудесного порятунку…

– Коли він із будівельних риштувань упав? А п’ятнадцять аршинів – це скільки?

– Трохи більше одинадцяти метрів, – підрахувала подумки Ковальова.

– Як з вишки в басейні? Але на кам’яну підлогу! Тоді й справді чудесний, – схвалила чудо дівчина.

– А Врубель, навпаки, спочатку полюбив це Місто… І, правда, я пам’ятаю з білета, його біографи писали: перші півроку в Києві були найсвітлішим періодом в усій його біографії, трагічній і жахливо… – Голос студентки затремтів і зібрався увірватися.

– І як ти все це пам’ятаєш? – поспішно захопилася Дарина.

– Та що я пам’ятаю! – несподівано розізлилася Марійка. – Тільки київський період і хвостик після нього! А далі ми не вчили, тому що далі – це було вже не наше мистецтво кінця XIX – початку XX, а їхнє – російське! Я навіть не пам’ятаю, через що він збожеволів! Він не мусив божеволіти! – проскиглила вона. І раптом, остаточно зірвавшись із налагодженої теми, вибухнула дзвінким і багатослівним обуренням. – Подумаєш, нервовий! Він просто був закоханий і страждав! Ну і що, що в костюмі? Просто людина творча, – засперечалася вона незрозуміло з ким (очевидно, з самою історією!).

– А зелений ніс?

– Та бачили б вони, в чому ти ходиш! Вони б подуріли! Він анітрохи не більш схибнутий, ніж ти! Ясно?! Я мушу, мушу повернутися туди! Без мене він збожеволіє!

– А я від тебе збожеволію! – втратила терпіння Чуб. – Від вас обох! – остання репліка стосувалася Пуфика, що головою вниз плюхнулася до неї на коліна.

Перевернувшись, кішка впустила незграбний зад повз ноги, зад поповз на підлогу, і його власниця повисла на кігтях, що вчепилися в Даринину рясу.

– Ви можете хоч на секунду зосередитися на одному місці? – сердито гаркнула Дарина, підхоплюючи Пуфика і садовлячи її собі на руки. – Професор знайшов у печерах не скарб! А щось, що належало головному богатиреві.

– Головному – значить, Іллі Муромцю, – вирівняла курс студентка.

– Сідай, п’ять! – бовкнула Чуб. – А то я без тебе не здогадалася! Хоча, звичайно, в усьому іншому, – спішно підсолодила свій випад вона, – я зовсім дурка. В усіх цих церквах, соборах, лаврах, картинах, професорах зроду не розберуся.

– Мощі преподобного Іллі дійсно лежать у лаврських печерах, – зітхнула Марійка. Її голос нарешті вирівнявся і втратив істеричний надрив. – Виходячи з цього, віддати в Лавру річ, яка імовірно належала Іллі Муромцю, цілком логічно. Коли Прахову було доручено реставрацію Кирилівської, кияни вже розкопали лази під церквою, і, напевно, він спустився туди. А може, й не спускався, адже шукачів скарбів цікавили тільки скарби, а всі інші знахідки вони викидали назовні разом із землею. Але тоді це, мабуть, якась украй ексклюзивна річ, не просто шолом або зброя. – Марійка підійшла до бюро, де лежав уцілілий альбом, і вгляділася в глянсову обкладинку. – Наприклад, знаменита палиця Іллі, вагою в сорок пудів. Це, – подумки помножила вона на 16,3 кг, – 652 кілограми!

– Ого! – збудилася Дарина. – А знаєш, дуже може бути! Навіть скоріше за все! Давай, підсумовуй далі…

– Отже, – підвела підсумок Ковальова, – Прахов знайшов у Кирилівських печерах щось на зразок палиці Іллі Муромця, і його дружина попросила, щоб він відніс святиню до монастиря. Приблизно в той же час Врубель закохався в дружину Прахова і…

– Написав портрет Каті для Кирилівської церкви.

– Не портрет, а образ для іконостасу! І вона зовсім не Катя. Вона – білявка!

– Нібито Катя не може бути білявкою…

– І взагалі, він хотів написати її з мене!

– Може, ще й напише, – ввічливо з’їхала Чуб. – Каті пофіг, а тобі приємно. Тільки не знаю, чи варто писати Божу Матір з відьми?

– Ми – Києвиці!

– Одначе Васнецов вважав, що це погано, – уперлася зачарована густоголосим художником Дарина. – І дуже засуджував Емму за те, що вона спровокувала Врубеля…

– Вона хотіла йому допомогти! – стала на захист кохання своєї любові Ковальова. – Вона була дуже щирою, поривчастою, живою і не зовсім керованою! Як ти! Але вірною та віруючою жінкою.

– І дочка її, з якої Нестеров ледве Варвару не написав, – теж! Дуже віруючою, – саркастично скривилася Чуб. – А по-моєму, їм просто прославитися хотілось. Уявляли з себе бозна-що. Я спати з тобою не буду, тому ти святу з мене напиши! – зображувала вона комизливий світський лепет. – І до Васнецова твоя віруюча теж під’їжджала. Їй однієї ікони було мало! Адже Кирилівська десь на задвірках, поряд із психлікарнею. А Володимирський – центріше не буває. І Божа Мати там на всю стіну до стелі. Тільки він їй ось! – Дарина викинула вперед ліву руку з агресивно стиснутим кулаком і ляснула себе правою долонею по зап’ястку (хоча Віктор Михайлович Васнецов напевно висловив свою відмову в більш шанобливій формі).

– Твій Васнецов – ортодоксальний християнин! – неприязно гаркнула Ковальова. – Він потомствений священик. Мав парафію отримати, якби з семінарії в академію не пішов. Він – ретроград!

– Ні, він – справжній! – повстала Дарина. – І його Марія – справжня і від смерті його врятувала. І сьогодні вночі Володимирський від пожежі – теж! І у війну. І я в це вірю! А Врубеля його Марія погубила. Хочеш знати,