Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

— Пане королю Наваррський! Ви бачите, яке на мені чорне вбрання і яке в мене довге, бліде обличчя? Ви вкусили блазня, бо я тутешній блазень.

Почувши те, Анрі сахнувся від укушеного, наскільки дозволяла тіснота. Але блазень знов присунувся ближче. Затуляючи рукою скривавлену щоку, він говорив глухим, хрипучим голосом:

— Нехай не бачать, що ми скоїли вдвох! Блазень повинен бути сумним, він повинен знати горе і якраз через те здаватися донезмоги смішним. Правда? Тоді ви можете дуже легко зайняти моє місце, пане королю Наваррський, а я ваше. Ніхто й не помітить підміни.

І блазень зник. Ніхто не бачив цієї пригоди, і самого Анрі взяв сумнів: чи була вона? Просто минула хвилина жахливого сум'яття. Але він опанував себе, щоб роздивитися добре, що ж діється насправді при французькому дворі під час цього свята. «О! Це Марго».

Перед придворними пропливає ще один балдахін. Під ним іде принцеса Валуа, пані Маргарита, наша Марго. Їй довелось обвінчатися з гугенотом, але тепер ми вже всі знаємо, задля якої мети. Її шлюб дав користь, отже, він виправданий. А хто не вірить, хай подивиться, як королева Наваррська несе голову, як вона виступає. Це не та застигла в золоту статую світова держава, що перед нею ми маємо падати ниць. Це сама легкість — наче нема нічого легшого, ніж бути такою красунею. Але наша Марго, як видно, без зусиль тріумфує над усіма хибами, своїми й нашими. «Слава вам, вельможна пані! Всім, що ви робите для себе, ви скрашуєте й нас, ви повертаєте нам так багато: почуття безтурботності, що його порушила минула ніч. Треба визнати, що наша смертна оболонка таки добре просякла кров'ю. Ми впали в кров, та ще й брели нею. А ви, пані Маргарито, обертаєте нас на метеликів, що пурхають у чистому світлі, недовговічні і все ж подібні до безсмертної душі. Ми знаємо двох богинь: пані Венеру й найсвятішу діву. Тому всі жінки заслуговують найукліннішої подяки за явлену нам ласку й за спасіння. Будьте ж благословенна!»

Коли таке почуття володіло всім двором, то й висловити його першим мав хтось із придворних. Цей придворний був такий собі пан де Брантом: він дозволив собі доторкнутись губами до руки, що пропливала повз нього. За ним між пажами, що несли канделябри, почали пропихатися й інші та цілувати ту руку. А Марго, як благодійниця юрми, всміхалась до них — не величніше, ніж слід, скоріше зворушено. Ніжки у неї були маленькі й несли її начебто легко, і ніхто не оцінював товщини її стегон, хоч не один міг би це зробити на підставі власного досвіду. Та перше ніж те спадало на думку, її легенький кринолін уже відпливав далі. Він був прямокутний: вузький у стані й дуже широкий на клубах. Стримані барви мінились і тремтіли, біла рука проносилась високо над ними — отак і Марго мала зникнути в темряві попереду. Та вона про те й не подумала, вона повернула назад, і ціла процесія мусила повернути вслід за нею: скрипалі, флейтисти, придворні дами, фрейліни й уся решта, навіть мавпа.

Марго трохи не вибігла з-під балдахіна, так вона квапилась уперед, бо когось шукала. Вона його не знаходила — але серед поцілунків, що сипались на її піднесену руку, один так дивно обпік її, що вона аж зупинилась. І вся процесія, що сунула за нею, від того наче шарпнулась назад: люди наступали на ноги одне одному, а мавпа вереснула, бо і їй наступили на лапу. Марго стояла й чекала. Але той, у кого були такі гарячі губи, не підняв обличчя, хоч вона ледь ковзнула по ньому рукою і навіть зважилася знадливо охнути. Та вона сьогодні була загальною благодійницею й не сміла затримуватись біля когось одного, хоч він, може, й був нещасніший за інших. «Далі, Марго! В тебе ж і спереду, й ззаду материні шпигунки».

З передпокою королівської зали, перед тим як зникнути в темряві, вона ще раз озирнулась. Та недавнього коханця вже не було там видно. І Марго, розчарована, звернула за стіну, хоча й далі чарівливо всміхалась.

Тільки-но її не стало, процесія, що лише при ній трималась ладу й поводилась пристойно, враз розсипалася. Панночки легкої поведінки, проходячи, вибирали собі кавалерів на ніч і зразу вели їх із собою. А ревниві дворяни виводили своїх дружин із натовпу, й інші сміялися з них. Уже не було врочистого видовища, по великій залі товкся якийсь розперезаний набрід. Музиканти, граючи, підстрибували, а свічконоси гасили свічки, перше ніж виб'ють їх із рук. І згодом ніхто не міг пригадати, з чого почалась дальша скандальна сцена і хто перший гукнув знаменні слова.

Насамперед ніхто не знав, до кого вони звернені: «Кого ти вибереш собі на ніч?» Та хтось інший гукнув: «Велика Берто!» Отже, йшлося про карлицю пані Катрін; вона мала зріст вісімнадцять дюймів, і на людних зборищах її носили в клітці, мов папугу. Той самий слуга, що тепер носив на тичці клітку з карлицею, водив і мавпу, Коли мавпа верещала, скрикувала щоразу й карлиця, і голос її був ще менше схожий на людський. Вона мала велику голову з надміру опуклим лобом, банькаті очі, а з беззубого рота весь час текла слина. Вбрана була Велика Берта як вельможна дама, в ріденькому волоссі блищали перли.

— Велика Берто! Кого ти вибереш собі на ніч?

На ті слова потвора пронизливо завищала, аж усі злякались, а найдужче мавпа: вона шарпнула за шворку, і слуга, що держав її, трохи не впав. А дверцята клітки розчинились, відкривши карлиці дорогу. Досі все здавалося збігом випадковостей. Лише згодом декому впало в очі, що збіг той аж надто дивний: і мавпа, і незграбний слуга, і відчинена клітка на тичці, а особливо переляканий виск карлиці, коли її гукнули. Так відповідати на той поклик навчив її нагай старої королеви. І вона в нестямному жахові зробила все, що їй утовкмачено. З клітки вона вискочила прямо на короля Наваррського — згодом і про цю випадковість вирішили, що її підстроєно зумисно. А в ту мить, у залі, всі гадали, що