Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

зроблено так, що завдяки надто яскравому, мигтючому світлу того обличчя не видно було надто виразно. Та й дивитись на неї дістали змогу тільки чоловіки, бо гострозорішу й сміливішу стать завбачливо примусили теж грати якісь ролі в цій процесії. Дім Габсбургів був репрезентований тут дев'ятнадцятирічною жінкою, але хто б згадав про її літа, дивлячись на цю маску без віку, непорушно-застиглу, як золото, що вкривало її всю. Цього разу її вже не котили на постаменті священики-іспанці, впріваючи під килимами. Вона ступала власними ногами, і черевики на них були не маленькі. Мабуть, вона мала довгі й товсті ноги — якщо комусь могла спасти на думку така жахлива підозра. А втім, цілком можливо, що декотрі таки проникли крізь панцир її імені й слави аж до голих ніг і не без іронії оцінювали вагу тих дивовижних кінцівок. Саму її цілком поглинав процес ходи. Кожен її крок був падінням, затриманим у останню мить, і отак, хитаючись, несла вона через ці покої, що наче не мали кінця — так далеко попереду починалась темрява, — весь тягар золота, вагу корони, самоцвітів, ланцюгів, пряжок, обручок, масивних золотих черевиків — золото на голові, золото на грудях, золото на ногах, — отак, хитаючись, несла вона всю його ваготу в далеку темряву.

Чи прагнула вона тієї темряви? Ще зблиснула спина, і світло від тої металевої постаті відбилось на підлогу. Та ось лишилися тільки іскорки самоцвітів. Наостанці ще блиснула корона. Тоді — ніч. Завіса. Видиво зникло й більш не з'являлося — і це могло бути сприйняте символічно, як і вся вистава. Але її режисерка, що причаїлася, хитра й невидима, в своєму тихому покої, цілком слушно розраховувала на несхибний ефект від продемонстрованої пишноти. А кому згасання того блиску в темряві нагадало водночас про занепад і кінець? Хіба такій негідно озлобленій людині, як дю Барта, що, переживши Варфоломіївську ніч, і зовсім утратив здатність вибачати людям те, що вони зухвало рівняються з богом. Дю Барта засуджував парадний вихід ерцгерцогині; він заговорив сам до себе, але досить голосно:

Коли ще не було ні часу, ні світів, Тоді був тільки бог — і все в собі таїв. І вічність, і безмежжя уміщалися у ньому, Пресвітлий дух, що досі не являвсь нікому, Весь — істина й добро…

Та цього християнина, що ніяк не хотів дати спокій іншим, зразу почали з усіх боків штовхати й зацитькувати. Трохи не єдиний зі своїх одновірців, що вцілів від великої чистки, він ще важиться висловлювати недоречні порівняння зі своїм богом, що напевне не ходить у золотих черевиках! А французький двір, навпаки, вбачав у тому ідолі втілення своєї перемоги: то вона пройшла перед ним у блиску, пахощах, райських звуках, — і був уже ладний хвалитись на все місто, на всю країну, скільки забажає пані Катрін.

Але хто ж усе-таки мав серйозні сумніви щодо перемоги? Крім християн, є ще вразливі натури. Молодий д'Ельбеф мав таку вдачу, що або діяв, як вимагає хвилина, або слухався свого почуття. Він зрозумів, що це байдужісінько, скільки років Єлизаветі: дев'ятнадцять чи дев'яносто. Він дивився на Карла Дев'ятого й бачив, як той поглянув услід дружині з таким самим виразом, як у всіх: запобігливо, трохи забобонно й з легким відтінком іронії. Єлизавету демонстрували королю і його дворові двічі: перед самою різаниною й зразу після неї. І коли Єлизавета спустилася темними сходами назад у свої невеселі покої, д'Ельбеф подумав: «Хто ж її обнімає?» А тим часом з'явились уже нові фрейліни, і над головами поплив ще один балдахін.

Пишна вистава тривала — тільки один не бачив нічого, не чув ні звуків, ні пахощів. Йому пахло кров'ю, а у вухах лунало виття різанини; а бачив він своїх друзів, накиданих горою, в таких позах, як можуть лежати тільки трупи. Цілий вечір він тримав себе в руках, придивлявся, остерігався, думав, як урятуватись. Та врешті на це не стає сили, якщо ти не філософ, і не вбивця з розрахунку, і в душі твоїй не панує такий холод, як у комірчині якоїсь старої баби. Ні, у нього в грудях горів вогонь, йому пекло в роті; і відчував він тільки, що знемагає. Погляд його, блукаючи кругом, спершу просто шукав, чого б напитися. Та не знайшовши нічого такого, він здивувався, що тут так тісно, що люди стоять занадто близько від нього. Цього відчуття, що його стискають тіла інших людей, він ще не знав, хоч завжди жив оточений людьми. І враз він збагнув, що діється в ньому. Він ненавидів. Він спізнав ненависть — іще шаленішу, ще нездоланнішу, ніж навіть у ніч різанини.

«Бодай ви всі попадали трупом! — таке почуття було у нього. Зухвало виставивши вперед підборіддя, він озирнувся спідлоба, як не дивився ще ніколи. — Хоч би і я впав разом з вами! Якби мені де підчепити проказу! Ви б іще не помітили першого білого прищика на моїй шкірі, а я б уже заразив вас, і вона б вас роз'їдала, поки згниєте живцем! Усіх вас — із руками, що вбивали моїх друзів, із ногами, що їх топтали! Мене ви залишили живого, щоб я разом з вами дивився на вашу перемогу, на все ваше свято, на ваше золоте опудало! В кого б мені вгородити зуби?» — подумав він і вже почав вибирати поглядом жертву. Та жодне з цих облич, із їхньою запобігливістю, зухвальством чи іронією, не могло задовольнити його жадоби. «Твоєї крові хочу, мій палко жаданий ворогу!»

Ось щока якогось цікавого, що відверто по-панібратському моргнув йому: особливо безсоромна щока! Вона навіть не відсахнулась, коли Анрі вп'явся в неї зубами. І він таки добре кусонув її! Він колись, ще вдома на півдні, бачив, як билися двоє селян і один отак укусив другого, і тепер та сценка пригадалась йому, коли він уже розціпив зуби. В душі зостались і огида, й задоволення. А той цікавий — у нього аж кров потекла на брижі,— чому він і не скрикнув? Тільки ледь чутно застогнав.