Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

охоплюючи «Шварценеггера» схрещеними за його спиною ногами, з напіввідкритим ротом, вона пристрасно і заклично кивнула мені. А культурист позирнув так, що я позадкував. Справді схоже, що ті плітки про культуристів дуже перебільшені. Можу побитися об заклад, що він був не проти й до мене причепитися.

Я подумав, що варто сісти в якийсь тролейбус і мерщій їхати подалі від цього содому. На зупинці було досить багато народу, але, дяка богові, ніякого сексу.

Перший тролейбус пішов без мене. Я спробував утиснутися в нього, але якийсь тип — упертий, наче віслюк, і здоровий, мов Мухамед Алі, вперся мені в груди ліктем і вже на ходу випхав геть. Добре, що впав я не на бруківку, а в юрбу стильних, закутих в шкіру і метал молодиків. Добре для мене. Вони хижо роздивлялися дівчину в коротенькій спідничці, що якраз перетинала вулицю. Я звалився на них, як сніг на голову. Втрапив ногою на край бордюру, змахнув руками, та не втримався. Одного збив з ніг, а другого так вдарив головою в живіт, що він, вирячивши очі і хапаючи ротом повітря, впав на коліна.

Доки вони оговтувались, я встиг наздогнати наступний тролейбус і на ходу стрибнути на приступку. Вони марно бігли слідом, гупаючи ногами і кулаками в двері, викрикували непристойні погрози і відстали лише тоді, коли тролейбус в’їхав у жовту хмару. Зразу стало набагато темніше. Так само за вікнами пробігали ліхтарі, тільки світло стало жовтим. Пасажири здивовано крутили головами.

Я ледь відсапався. Мокрий светр не давав дихати. Поряд із дверима стояв інтелігент років п’ятдесяти — в сірому в дрібну смужку костюмі, з чорною краваткою і портфелем у руці. Типовий викладач — попередня зупинка була «Політехнічний інститут». Інтелігент потяг носом, переклав портфеля у ліву руку і поліз поважній дамі, що стояла поряд, рукою за пазуху. Дама розуміюче усміхнулася і присунулась ближче, щоб викладачеві було зручніше. Я відвернувся, та, власне, відвертатися було нікуди — в тролейбусі почало творитися бозна-що. В салоні повисло кілька жовтих клубів, які засмоктало протягом із вулиці. Не потрапили вони лише в кабіну водія, і тролейбус продовжував іти маршрутом.

На останньому сидінні, обнявшись, сиділи юнак і дівчина. Обоє в окулярах. Студенти. З абсолютно відсутнім виглядом дівчина підвелася, стягла з себе мереживні трусики і, сховавши їх до кишені, сіла на руки своєму сусіду. Він почав розстібати їй блузку, а вона йому — паска на штанях. Посередині салону досить підтоптана брюнетка злізла на сидіння і, розмахуючи журналом наче віялом, почала розганяти жовтий дим. Її зразу схопили кілька рук і стягли вниз.

Трохи посвітлішало, жовта хмара закінчилася. Лише клапті туману де-не-де проносилися повз вікна. На передньому майданчику заволала стара. Це був не крик жаху, а крик тріумфу. Звідусюд линули хтиві стогони і нервовий сміх. Брюнетка, що розмахувала журналом, була вже в білизні. Над нею схилилися кілька чоловіків. Та я так і не встиг роздивитись подробиці. Бо на наступній зупинці зайшла — хто ви думаєте? Так, моя люба Янголятко.

Встигла перевдягнутися. Була в короткій джинсовій спідничці і натягнутому на носа мокрому светрі. Про пригоду на яхті свідчили лише присмалені волосся та вії. Таки знайшла мене в цій товкотнечі. Мабуть, помітила на зупинці і поїхала слідом в автомобілі. А я, замість стежити за тим, що коїться навкруги, захопився цією імпровізованою порновиставою.

Вона вткнула мені між ребра пістолет і тихо сказала:

— Привіт, на наступній зупинці тобі виходити.

Мої сумніви на цей рахунок швидко розвіяв наступний штурхан пістолетом. Ніхто нічого не помітив. Єдиний мій шанс, мабуть, був у тому, що хтось накинеться на жінку-водія, і тролейбус вріжеться в стовп. Тоді, може, встиг би вихопити в неї пістолета. Та шанс був досить примарним. Порятунок прийшов звідти, звідки я найменше його чекав.

Її зіниці раптом розширилися. Зазирнувши через плече, я помітив, що інтелігент облишив партнерку і почав задирати спідницю моєму любому Янголяткові. Руки в неї були зайняті. Однією вона тримала мене за рукав, а другою — втискувала між ребра пістолет.

Я не ревнивий, навіть занадто не ревнивий, тому не став йому заважати. Все, що трапилося потім, було справою часу. Пістолет у її руці затанцював, а потім і зовсім опустився, обличчя так само, як і в мене, по очі було затулене светром, та я бачив, що в її очах світиться справжній жах. Що робив з нею спритний інтелігент, для мене так і залишилося загадкою.

Я взяв Янголятко за долоню, легко вивернув і забрав зброю. Вона майже не пручалася. Потім просунув руку в неї над плечем і відпустив інтелігентові щигля. Він здригнувся і здивовано подивився на мене. Я очима показав на свою руку, що тримала пістолет. Він вирячив очі і відсахнувся. Очевидно, його запал миттєво зник, тому що, вигинаючись мов в’юн, він зразу розчинився в натовпі пасажирів.

Я взяв Янголятко за лікоть і легенько підштовхнув у спину. Ми вийшли на наступній зупинці. Янголятко не втомлювалася дивувати мене. Тільки від’їхав тролейбус, вона підстрибнула, наче м’ячик, на мить засліпивши стрункими стегнами, що блиснули з-під спіднички, і садонула мене в груди ребром ступні.

Я пролетів метра півтора і спиною таранив кіоск «Союздрук», та пістолета не випустив. Удар був що треба. Ще один такий — і він вибив би з мене дух. Та другого удару я не дочекався.

Розплющив очі — Янголятка не було. Я чекав чого завгодно. Принаймні, що якийсь із припаркованих автомобілів зараз помчить на мене і розплескає на стінці кіоску. Та Янголятко барилася. Озирнувся. Її обступили десятків два підлітків, і вона задкувала, доки не вперлася спиною в стіну. Підлітки реготали. Один, із виголеною головою здоровило, котрий, мабуть, верховодив усією компанією, підійшов до неї впритул і, схопивши рукою за светра, рвонув униз. На світ з’явилась пара винятково чудових грудей.