Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

нормально, якщо тільки вони не лікарі. Після такого починала всерйоз обдумувати чи обговорювати з Іллею перспективу піти, коли все скінчиться перемогою, працювати в лікарню. Належної освіти нема, так хоча б попервах санітаркою чи сестрою, знайомих лікарів повно, хтось та й прилаштує. Далі — учитися, ніколи не пізно.

Ненависті ж не було. Навіть беркутівців із тітушками приймала, як необхідне зло. Треба ж знати, хто головний ворог та де він, аби не розслаблятися.

Вона спалахнула, коли «швидка» трохи здала назад, розвернулася й поїхала геть із Грушевського.

Це була державна машина. Сотник Самооборони, який вів через забарикадовані двері переговори з командиром «Беркуту», по факту розвів руками. Комерційну службу їм викликати заборонили. Зрозуміло, приватні лікарні не видадуть поранених міліції, натомість працівники державних поліклінік могли коли потай, а останнім часом — не ховаючись, набрати «102» й повідомити про чергового пацієнта з вогнепалом. Їх лише перев’язували, часто цим і обмежуючи надання необхідної допомоги, і далі безпомічними майданівцями, котрих не встигали вивезти й заховати знайомі та незнайомі, займалася вже зовсім інша структура. Алла взагалі дивувалася, чому комерційним клінікам удавалося вберегти поранених — міліцію в Києві вже давно нічого не зупиняло, тим більше — статус лікарні.

Тим не менше, офіцер дозволив викликати лише державну «швидку», по «103». Інші машини до будівлі, де забарикадувалися поранені й уцілілі після вранішньої бійки, «Беркут» пообіцяв не пустити.

Нинішнім ранком, як для середини лютого — сонячним, навіть теплим, Аллі неймовірно пощастило. Зрозуміла це, коли не зайшла, а ввалилася в медпункт на Грушевського. Їх тут було два, та вцілів дальній. Той, що ближче до залишків січневих барикад, уже закидали гранатами, і Алла не знала, не могла ні в кого довідатись, чи вціліли люди, котрі були там. Проте ці питання виникли потім, уже після того, як пораненому Іллі перев’язали голову й вона змогла трошки перевести подих.

Ілля не хотів, аби вона йшла разом із усіма на мітинг під стіни парламенту. Переконавши, тиснучи на те, що в Профспілках у Медичної служби всім стане роботи, попри оголошене перемир’я, сам ранком вирушив у загальній колоні. Сорока хвилин не минуло, як стало відомо про перші сутички, потім Алла з жахом почула про дике криваве побоїще в Маріїнському парку й нарешті змогла додзвонитися до Іллі. Він, слава Богу, уцілів і тепер допомагає в Будинку офіцерів — там нашвидку облаштували медпункт, евакуюють поранених, уже є кілька вбитих.

Почувши про них, Алла Дорош не злякалася й не почала панікувати. Усі довкола майже водночас дізналися про нові смерті. Хтось із Інтернету, більшість — так само в телефонних розмовах. Здається, повстанці були готовими до такого розвитку подій, особливо після перших смертей, місяць тому. Хоч насправді до подібного важко підготуватися, аби страшна новина відскочила, мов м’ячик від стіни.

Та все ж Алла зібрала в сумку все необхідне для надання першої допомоги, і сама, не шукаючи компанії, пішла до Будинку офіцерів.

Їй хотілося на власні очі побачити живого Іллю.

Дістатися до місця, лавіруючи між майданівців, гнаних беркутівцями, та намагаючись не потрапити на очі шаленим, ніби навмисне спущеним із ланцюгів тітушкам, котрі не лишали за собою нічого цілого, удалося дивом. Іншим дивом виявився Ілля — без звичного вже синього велосипедного шолома, простоволосий, замурзаний, та цілий і неушкоджений. Висварив, що ризикувала дарма, після чого залишив її, подавшись на вулицю, щоб далі відбивати поранених та скалічених.

Поринувши в роботу з головою, Алла не помітила, скільки часу минуло, поки в хол не завели побитого Іллю.

Спершу не зрозуміла, що сталося. Він тримався молодцем, крові на лиці вона не побачила. Та щойно виборсався з рук, які тримали, і спробував зробити кілька кроків — поточився й упав. Алла миттю опинилася поруч, лиш тоді зрозумівши — Іллі перебили ногу в районі коліна.

Як, коли, тим більше — хто, її не переймало. Чашечку закривав наколінник, не аж такий міцний, проте удар витримував. Уже пережили кілька ситуацій, коли саморобний обладунок рятував. Зараз же вдарили нижче, Ілля чув, як хруснуло, і Алла навіть крізь штанину промацувала пальцями, як випинала кістка. Оперативно наклали шини, проте їй стукнуло в голову спробувати вивести його кудись у тил. Звісно, ідея виглядала божевільною, дурнуватою. Та Алла затялася і, швидко знайшовши двох чоловіків для підтримки, повела свого Іллю назад до Майдану.

Маріїнський парк оминули. Потім звернули дворами на Грушевського — не логічно, та побачили позаду чергову групу тітушок, вирішили не мозолити їм очі, не провокувати, гулькнули, куди побачили. Дивно, але там, куди вони вийшли, вулиця Грушевського раптом виявилася безпечною для переходу. Видно, основні сили «Беркуту» зараз займалися погромом на Інститутській. Алла до останнього вірила, що медичні пункти мають певну недоторканість. Почасти переконала в цьому ситуація біля Будинку офіцерів — довкола точилися локальні сутички, лилася кров, та саме приміщення з пораненими зачистки поки оминали.

За кілька годин вона переконалася — була неправа.

Червоний хрест нікого не зупиняв. Просто до певного часу ворогу було не до медпунктів. Тепер же, коли знадвору почало сіріти, «Беркут» нагодився. Варта Самооборони помітила вчасно, тому вхід забарикадували.

Ілля зовсім не міг пересуватися сам. З ногою, як з’ясувалося, усе було дуже серйозно, стрибати на одній — смішно й недоречно. Тим більше, милиць, як на лихо, під руками не виявилося. У Будинку профспілок можна роздобути, але туди ж треба докульгати. Алла