Лариса Юріївна Копань - Пульсари

Мусій дужче стискає синові пальці, нахиляється й шепоче: «Не дурій».

— Не хочу додому!

— Чому? — голова здивовано поглянув на членів комісії.

— Не хочу, і все! У мене тім’я тисне… — Про тім’я Біталик збрехав, сподіваючись, що це зацікавить лікарів, і вони його ще залишать.

— Ви вже ремонтуйте як слід, — сердито каже батько. — Бо вам аби його швидше списать, це ясно. А якщо черепиця де протікає, нехай Мусій підправляє. А воно від хліва носа відвертає, бо росло серед білого, а хлів сірий. Ви не запитали, якого мені треба. Тепер доробляйте цього сина-не-сина!

Чоловік у циліндрі замахав на Мусія руками, щоб вийшов у коридор. Повторювати жест не довелося — батько вискочив, як пробка з пляшки «Іскристого».

— Йому професора в батьки подавай, — крикнув за дверима.

Віталій глянув на свої руки, стиснув ліву в кулак, потім праву. Засунув руки в кишені. «Може, й справді штучно виростили, і ця гра у батька-матір нічим не відрізняється від футбольного матчу без м’яча?» Віталій підозріло подивився на «трибуни стадіону». Іола приставив пальця до скроні, певно, хотів покрутити ним, як штопором, але передумав і взяв під козирок.

— Я хочу до Іоли в помічники.

«Глядачі стадіону» спрямували погляди на сержанта.

— Не підготовлено питання, не підготовлено! — з докором сказав голова комісії, вселяючи у Віталія надію, що його не випишуть.

Міліціонер зніяковів від зверненої на нього уваги.

— Це так несподівано… — промимрив він. — У мене кімната готельного типу. Гамірно так, фактично гуртожиток. Та й полковник не дозволить. Потрібні характеристики — і комсомольська, й з попереднього місця роботи…

— Не підготовлено! Скільки вже…

— Я не хочу до Іоли! — обірвав Віталій репліку з «головної трибуни».

Тепер йому вже здавалося, що не на футболі він, а на кориді, і хотілося йому нанизати на роги всіх болільників. Хоча… не всіх. Його погляд зупинився на майже іграшковій докторці Ірині. Вона помітила цей погляд, підійшла до Віталія, стала навшпиньки, погладила по шиї — до голови не дотяглася.

— Хочеш, у мене житимеш? Мій син буде твоїм братом.

Як добре, коли є брат! Віталій ще не знає, що таке брат. Головний Психолог учив, що найкращий друг — брат, якщо він не ворог. Але ж оцю жінку, докторку Ірину, теж називали його матір’ю. Ні, у матері він не хоче бути, як не хоче мокнути під дощем, спати на соломі, в якій живуть маленькі кусючі блохи, грабувати курей…

Віталій злякано відсахнувся. Ірина Олексіївна помітила його порух, одвернулась до вікна. Хірург Пильнюк налив водички у склянку, дав їй, потім строго подивився на Віталія. Обличчя хірурга добре знайоме Віталію — воно було над ліжком, мов люстра, коли він повертався із довгого небуття. І так само строго тоді дивилося. Ніхто не називав власника «люстри» батьком. З ним у принципі можна б потоваришувати.

— Будеш мені за сина, — твердо сказав хірург. І вже не так упевнено додав: — Замість мого Тихона, який… який…

Ні. Замість сина Віталик не хоче. Навіть сином погано бути, а «замість» ще гірше. Аспірант-психолог, надягаючи Віталикові шлем і підключаючи дроти, якось сказав: «Боронь боже когось заміщати, і не доведи господи бути заступником».

— Купимо автомобіля, по гриби їздитимемо, — подобрішав хірург, певне, вже уявивши себе на лісовій галявині.

«За дурника вважають! Аукціон влаштували». Та й нудить Віталика в машині. Іола завжди гальмує, коли Віталик блідне від гойдання.

— Рушницю купимо, — зваблював хірург. — Ну, будеш за сина?

— Ні.

— А що ж ти хочеш?

— Ремінця! — відповів Мусій, що саме відіпхнув з порога Іолу. — А оладків із гнилої картоплі, як ми їли після війни, не хочеш? А пасти отару овець у п’ять років, як я, не хочеш? А з кізяка сигарет? А одні чоботи на десятьох?! Що ви з ним панькаєтесь? Мільйон на нього витрачено, а він, славний-хороший, того-сього не хоче! Батько я, розумієш? — І, щоб було ясніше, вхопив сина за комір, крутонув його і натужно потягнув до себе.

Віталикові стало важко дихати. Він злегка штовхнув когось молодшою рукою. А впав батько. І, вже лежачи, тричі звертався до матері божої, а коли його підняли, сердито вигукнув:

— На татка руку піднімаєш, гомункул?!

Останнього слова Віталик не зрозумів, але й не намагався виясняти, бо його ошелешила нова інформація про те, що мати є в кожного, навіть у бога. Отже, і Віталію не уникнути родинних зв’язків. А ще йому прикро вдруге чути про витрачений на нього мільйон.

— Недарма від цього опудала ненька відмовилась! — процідив крізь зуби Мусій, обтрушуючись. А потім з порога так зло глянув на Віталика, що той зіщулився, ніби під холодним душем.

Знову стукали молоточками, обмацували й лоскотали, розвішували таблиці, загадували загадки, обплутували проводками: енцефалограму сам голова комісії читав. Нічого підозрілого не знайшли. Сперечалися дуже гостро, але слова вигукували все якісь незрозумілі. Нарешті голова комісії переклав українською мовою резюме:

— У курки не буває трьох ніг, у матері не буває двох сердець.

— Чекайте, чекайте, — прокинувся нарешті професор Верхуша. Досі він сидів мовчазний, незворушний, ніби нікого тут з виховних міркувань за комір не хапали, нікого на долівку не валяли. — Це суперечить істинній науці! У шістдесят сьомому моя школа виростила курча з трьома ногами!