Лариса Юріївна Копань - Пульсари

Проте комісія знову полемізувала, і ніхто не зважив на слова старого.

Віталій обурився. Він уже не раз мав нагоду слухати Клима Гнатовича про три, десять і навіть сто ніжок.

Віталій підсунув до Верхуші стілець, сів, шанобливо нагострив вуха.

— Не цікаво їм, юначе, — поскаржився Клим Гнатович. — Неможливе для них — мов яєчна шкаралупка. Прагматисти. Сухарі. Їхні душі не прагнуть романтики. Так-то. Ніхто вже й слухать не хоче старого. І до порожнього дому йти страшно, і на роботі я уже зайвий. Доживаю, юначе…

Верхуша сам собі підтакнув, ствердно хитнув головою. Все, мовляв, дійшов до ручки.

Віталик обережно взяв Верхушу за лікоть.

— А мені цікаво. Я б хотів бути вашим братом. І з вами піду куди завгодно, щоб виростити стоніжку.

— А батько? Хоча, врешті-решт, — дід махнув рукою, — нікуди він не дінеться, і нічого з ним не станеться. Прибіжить, коли заспокоїться. Я вдячний вам, юначе, що підтримуєте мої ідеї. Ярися вже іншим захопилася. Та я й не бороню, але курей шкода.

Спираючись на Віталика, Верхуша подріботів із зали. У коридорі, згадавши щось, повернувся назад, відчинив двері, випустивши шум дискусії, помахав комусь. Із зали вибігла Ірина Олексіївна і теж пішла поруч. Віталій поглядав на неї скоса, чекаючи, що почне агітувати за батька-матір. Але вона мовчала, навіть коли вийшли з трамвая і наблизилися до Верхушиного будинку.

Досі Віталик не задумувався над своїми настроями і вчинками, все робилося якось саме собою: хотілося їсти — шукав їстівне, було цікаво — слухав, дивився, сприймав; неприємне оминав, відкидав, відштовхував. Але почуття самотності, тугу, що сьогодні народилися в ньому, не можна було ні притлумити, ні відкинути, і ця душевна дисгармонія спричиняла якісь інші відчуття, які він не міг ні пояснити, ні дати їм ради.

Чомусь зринув у пам’яті скісний дощ над паруючою землею, сиві у далині кучматі дерева, сизуваті бульбашки, що плавають у маленьких калюжах і лопаються, щоб тут же знову вродитись бульбашками. А то раптом Віталик виразно побачив на фоні блакитного неба червоні вишні з діамантовими росинками. А ось зблиснули йому перед очима кришталеві квіти, які він вимальовував струменем, поливаючи батьків город.

Клим Гнатович не міг вцілити у замок.

— От техніка пішла! Поки намацаєш… Зате підглянути у замочну шпарину тепер хе-хе-хе… важко.

Докторка не допомагала. Стояла, зіщулившись, і ніби тремтіла. Може, лише тепер усвідомила вона, що содіяла? Може, напав на неї вірус нового грипу? А може, випробовувала Віталика на доброту, чи візьме у діда ключ?

— Він, Марієчко, так любив зривати ці парашутики і з клуні кидати. Одного разу впав звідти і ніжку забив.

Вродлива жінка, що могла б бути невісткою, притримувала відро з водою. Галя черпала з нього кухлем і поливала щойно посаджені на могилі петунії.

— Я знаю, що наука всесильна. Віталик мені про це казав, дочко. Але не хочу, щоб вона стирала з моєї пам’яті спогади. Бо чим я житиму? З Мусієм он щось коїться, сказав, що, доки медаль не заробить, доти й утримуватиметься від своєї гіркої. А я так думаю, що не в медальці діло. Видно, нову зозулю пасе… Вже краще б пив…

Пекельними протуберанцями бурхала і клекотіла в Мусієвій душі образа на світ, на долю, на порятованого сина, який зневажив батька аж так, що й прилюдно не посоромився виказати зречення.

Сумніви «свій — не свій», що донедавна терзали Мусія, вже розтанули, відпливли, підштовхувані незлинялою татуїровкою «Аве Марія» на Віталиковій руці, тому такою болячою була образа, завдана сином, якого «залікували» та «недовиховали».

«Треба було самому водити його до педагогів та комісій, — катувався Мусій, — а то довірився пенькам трухлявим. А їм що? їм аби швидше здихатись». І чим дужче розпалював себе, звинувачуючи в усіх гріхах сина «пеньків», тим відчутнішим ставало почуття власної неправоти, бо не хто ж інший, як саме оті «трухляві» повернули Віталика з небуття. І ця роздвоєність, це протиріччя роздмухували такий вогонь у Мусієвій душі, що погамувати його можна було лише одним-єдиним способом…

Ноги вже самі несли Мусія до знайомого перехрестя вулиць, та раптом погляд його наштовхнувся на красиву пляшку у вітрині — отаку він збирався дарувати Психологові. А тепер — зась, обійдеться без винагороди навчитель. Хоч купити, чого ж… Купити можна…

Коли вранці наступного дня Мусій збирався на роботу, в портфель разом із сніданком увіпхнув і пляшку коньяку. Навіщо тримати цю спокусу дома? Краще вже віддати, як задумував.

Отже, для візиту причина була, звичайно, лише формальна. Насправді ж Мусія мучило і терзало питання — як же воно далі із сином буде? Галі що? Галя, немов та черепаха, заховалася у панцир недовіри. А Мусій, виходить, втрачає сина вдруге.

— Я ось… я, — розгублено заїкався Мусій на порозі лабораторії інженерної психології, де одного разу вже бачив, як на сина накидали дротяну мережу. — Я… йшов мимо, дай, думаю, загляну. І гостинчика вам…

Згадка про гостинчик виручила — швиденько розстебнув портфеля, вихопив золотаву звабу, тицьнув Психологові.

— Та що ви? — відпружинив господар дарунок.

— Від щирого серця… — зніяковів Мусій і знову штовхнув Психолога пляшкою.

— Ви краще б молоточка принесли… Не подумайте, що гребую, — збережіть до Віталикового весілля.

Скориставшись з паузи, Мусій поставив під крісло свій дарунок: «Безкорисливість — річ хороша, і