Олег Федорович Чорногуз - «Аристократ» із Вапнярки

Поки Грак з дідом Трифоном мили в річці помідори й огірки, Сідалковський поспішно ставив намет, бо десь за Чорним лісом почали збиратися хмари. Єдине, що їх тішило, — то це те, що дощ, розігнавши комашню, візьметься й за пастушків, котрі обступили «Мегацету» і дивилися на неї трохи набожно, переборюючи страх цікавістю.

Важкі краплі приглушено вдарили по листках, коли Грак і Сідалковський уже сиділи з дідом Трифоном у наметі й вели бесіду, як давні знайомі.

— Це не те, що мій курінь. Це як циганське шатро, — прирівняв дід Трифон намет Сідалковського. — А от тут, якраз на цьому місці, де ми сидимо, стояв колись старий-престарий дуб. У війну його розтрощило німецьким снарядом. Залишився тільки величезний стовбур. Довго він бовванів над шляхами. З якого боку не йдеш — чи з Харитонівки, чи з Харлампівки, чи з Спиридонівки, — а дуб звідусіль видно. Ніколи не заблудишся. А це якось приїхала вчені з Москви чи з Києва. Мать, такі, як ви. А може, й інші. Кажуть, гісторики. І от ті гісторики й зрізали отого дуба. Кажуть, для того, щоб дізнатися, скільки ж йому було років. А може, й не для того… Хто їх, учених, пойме…

Дощ лив і лив. Був кінець серпня і, видно, у небесній канцелярії горів план, тож на воду не скупилися.

Зате полудень видався таким, що можна було загоряти і, виловлюючи ондатр, час від часу приймати водні ванни. Сідалковський сидів на одинокому острівці, на якому росло одне-єдине дерево. Але яке саме — він не знав. Можливо, це був клен, а може, осика чи осокір. Цього він точно сказати не міг. Бо дерев знав небагато. Умів відрізнити яблуню від груші, дуба від сосни, вільху від ялини, але де сосна, а де ялина — не завжди був певний. Та й на цю хвилину порода дерев його цікавила менш за все. Його цікавили ондатри. Бо з отих чотирьох, що привіз Грак, три були самці, а серед тих, що вбили, — самочки.

— Закон підлості, — казав на те Євмен Миколайович.

— Життя зіткане з протиріч, — твердив своєї Сідалковський і радив Граку не зупинятись, як Ховрашкевич, на досягнутому, бо життя — це не вічний карнавал, куди прийшов він погостювати і повеселитися. Життя — це тимчасова мандрівка у світ, повний пригод, боротьби і несподіванок.

Сідалковський сидів, підперши спиною стовбур незнайомого дерева, і думав про щось своє. Грак з дідом Трифоном у тихій заводі розставляли сітку. На тому березі росли верболози і було багато невеличких, химерно, по-лисячому, покручених нір.

— Тут цих гондатр, — запевняв дід Трифон Сідалковського, якого вважав, очевидно, за зріст, старшим, — увечері аж кишить. Вони мені і ятері трусять.

Крона дерева легенько шелестіла під теплим вітром-вітровієм, ритмічно, як маятник, погойдувалася то в один бік, то в другий і поступово почала заколисувати Сідалковського. Він потрапляв то в затінок, то на осоння, і від того ще більше хотілося спати. Солодка, як зваба, дрімота повільно підповзала до нього і ніжними духмяними пальчиками торкалася його вій. Хотілося підвестися і пройтись, але Сідалковський відчув, що це так само важко, як взяти самому і перекинути догори дном важку «Мегацету». Раптом він зірвався з місця і побіг на крик, схожий на півнячий. Так міг кричати лише дід Трифон. Щось шуснуло між ногами, від несподіванки він перелякано закліпав очима і тільки тепер зрозумів, що й до чого.

— Сідалковський, — гукав дід Трифон. — Огляньтесь, за вами гондатри пливуть.

Сідалковський взяв себе в руки, поважно повернувся і побачив, як, наче мале собаченя, тихо і плавно, розрізаючи голубінь води, прямо до сітки пливла ондатра. Грак насторожився і наказав дідові, як тільки ондатра пропливе «буйок» (так він називав звичайнісінький корок), негайно піднімати з води сітку. Так і зробили. Ондатра намагалася круто повернути назад, але нижні кінцівки, очевидно, уже заплутались у сітці, і ще одна жертва науки була спіймана.

Сонце потроху припікало. Сідалковському хотілося кинути це нудне заняття, лягти десь у тіні й до вечора виспатися. А ввечері, як запевняв він Грака, спокійно, при місячному світлі чи при «Мегацетиних» фарах почати нормальний, тихий і галасливий вилов.

— У мене вже сіра маса під черепною коробкою плавиться, — казав він Граку, але той настільки захопився виловом ондатр, що Сідалковський почав підозрювати: йому вони не так потрібні для науки, як для майбутніх власних шапок.

— Філарет Карлович вас все одно не оцінить, Грак. Та й це хутро з ваших шапок вилізе раніше, ніж з голови волосся. Даремно ви напружуєтесь.

Грак погодився тільки розставити сітку у заводі, а після обіду почати розривати нори і заганяти в сітку ондатр. Набравши джерельної води, він повісив на триногу казанок. Дід Трифон перепливав на своїй плоскодонці річку, м'яко і вправно підгортаючи одним веслом голубу воду. Плоскодонці, в якій він стояв на весь свій невеличкий зріст, було, певно, стільки ж років, як і господареві. Між верхніми боковими дошками човна пробивалися, мов крізь асфальт, зелені пагінці травички. Усе тяглося до сонця, до життя. Дід повитрушував ятери, поставлені звечора. Їх, як йому завжди здавалося, знову хтось до нього вже потрусив. Бо на дні човна тріпались і підскакували кілька линочків, карасів та невелика щучка.

— Трифоне Саковичу, — звертався Грак до діда (тому страшенно подобалося таке, як він казав, панське звертання). — Трифоне Саковичу, де ж усе-таки той дуб ріс?

— Ось тут, — упевнено тикав веслом дід у землю. — А може, й отут. Мать, таки тут. Бо там росла верба, а тут дуб…

По обіді Грак запалився бажанням викопувати траншеї і викурювати ондатр з-під землі. Досвід у копанні траншей він набув, і тепер його, здавалося, аж тягло до земляних робіт.

— Ви природжений землекоп, — казав йому Сідалковський, розкриваючи м'ясну консерву «Сніданок туриста», яку він охрестив по-своєму — «Сніданок шпигуна».

Трифон Сакович глянув на них підозріло, бо ця назва викликала у нього певні асоціації, і він в душі ще й досі ставив під сумнів їхню ученість і мав тверде переконання, що вони таки шпигуни і ніякі ондатри чи нутрії їм не потрібні. «То вони тільки очі замилюють», — думав дід, сьорбаючи юшку беззубим ротом, в якому, здавалося, можна ходити босому, не вколовшись ні об один пеньок.

Після годинного перепочинку Грак взявся за малу саперну лопатку, що лежала в багажнику «Мегацети». Вирішив копати не вглиб, а вшир, з'єднуючи одну нору з іншою. Проте після перших же спроб переконався: нори проникали далеко в