Олег Федорович Чорногуз - «Аристократ» із Вапнярки

— Не ріже, зате по воді плаває! Це ж амфібія.

— Невже? — голова повернувся до Грака. — Це ви серйозно?

— Абсолютно.

— То, може, того… увечері… на ондатри поїдемо? Вони на світло йдуть, як зайці. З-під фар ніколи не пробували? Як ваші фари?

— Прожектори. Звідси до Кобилятина-Турбінного видно. Приставте до них кулемет — і качок можна на льоту бити.

— Ні, я серйозно, — голова, видно, й справді був любитель постріляти ондатр. — Ви ж бачите, — він підійшов до рушниці, що стояла в кутку за сейфом, і підкинув її на руці. — Дванадцятий калібр. Кучність на 350 метрів зберігає. Бельгійська. Ще з війни привіз… Так що, домовилися? — запалився голова. — По руках?

— По руках. Але одна умова: нам потрібні не мертві, а живі ондатри. Перед тим, як будете робити благородний відстріл в ім'я збереження лози, ви повинні з добрий десяток їх виловити.

— Чим же ми їх ловитимем?

— Сіткою. Чудовою капроновою сіткою зі знаком якості з тильного боку, — посміхнувся Сідалковський.

— А нутрій вам випадково не потрібно? У нас і нутрій до біса.

— Передусім нам потрібні їжаки й ондатри. А втім, можемо прихопити з півдесятка і нутрій. Для нашої науки й нутрії пригодяться…

— Ви що, на них досліди проводите? — перепитав голова.

— Досліди.

— Як на собаках?

— Ще складніші, — замість Сідалковського відповів Грак.

— За них платитимемо грішми, можемо міддю, — Сідалковський глянув на Грака. — А можемо чистим, ще ніким не розведеним спиртом.

— Скільки ж їжаків вам потрібно? — поцікавився Дмитро Панасович.

— Теж не менше десятка, але щоб штук вісім із них були самці.

— А як же його в біса визначиш?

— А у нас в експедиції ось товариш. У нього диплом з відзнакою…

— А-а! Ну, хіба що… Інститут закінчували? — звернувся він до Грака.

— Беріть вище: академію!

— За цим добром, товариші, затримки не буде. Ондатр і нутрій у нас хоч греблю гати. Ви, до слова сказати, вечеряли? — поцікавився голова.

— Ще ні, але збираємося, — відповів Грак.

— То, може, разом?

— Не заперечуємо, — підвівся Грак. — Але запам'ятайте: Сідалковський далекий нащадок аристократичного роду, і він не може вечеряти без двох речей: без серветок і без виделок. Руками він нічого не бере: ні риби, ні курей.

Сідалковський похитав головою і нічого не сказав: мовляв, молодець Грак, будуть й з нього люди.

— Серветки, хлопці, будуть. Буде й казьонка. Не за цим затримка… Ви мені тільки влаштуйте гарне полювання…

Після доброї вечері, яка, треба сказати, замінила обом і обід, Сідалковський категорично відмовився брати участь в ондатровбивстві.

— Я не варвар, — сказав він. — А тим більше не браконьєр. Та й полювати на ондатр іще рано. Вони тільки підростаюче покоління виховують.

Сідалковський залишився ночувати в одній із тих хат, які у наших селах місцевим керівникам заміняють готелі. Приїжджі тут зупиняються, не заповнюючи анкет про час і місце народження, куди і з якою метою приїхав і чи довго ти тут збираєшся бути. Господині, яка заміняє вам і директора, й чергового адміністратора, достатньо рекомендації голови колгоспу чи сільради — і ви можете проводити свій час, може, й не так, як у паризьких готелях, але принаймні значно дешевше. А втім, Сідалковський у Парижі ніколи не бував і паралелей провести не міг.

На величезній плиті у кухні варилась картопля. Поруч шкварчала фірмова страва вдови — яєчня з салом. Ні першого, ні другого після доброї вечері в чайній Сідалковський не сприймав. Вдова поставила паруючу картоплю з салом на стіл.

— Казьонки нема, то, може, вип'єте самогонки чи вишнівки? — запитала пухкенька мадонна без дитини на руках. Дитя її в цей час настільки осміліло, що взялося за голову Сідалковського. Спочатку приступило до вух, засовуючи для чогось туди свої пальчики, а тоді вже перейшло до зачіски. Ні те, ні друге Сідалковському не подобалося, але для досягнення будь-якої мети чи завоювання симпатії, він це знав, треба йти на жертви. Тому терпів, посміхався і робив вигляд, що він у ці хвилини найщасливіший в світі.

Молодичка теж дарувала йому посмішки. Але вони були натурально щирі, бо вироблялися природою, а не перед дзеркалом.

— Як він до вас горнеться, — казала вона. — Як до свого.

В останніх словах Сідалковський відчув якісь далекі і малоприємні для нього натяки. Хто-хто, а він знав, що діти дорослих не тільки зближують, а й віддаляють. Бо вони хоч і зменшують податки по бездітності, але вимагають довгорічного кредиту у вигляді аліментів. А тому поспішив передати синка молодиці, пояснивши, що досі не може знайти спільної мови з дітьми, чого не скажеш про молоденьких мам…

РОЗДІЛ XXIV,

в якому розповідається про пісні, дитинство, життя як невеличку мандрівку, природженого землекопа, супергенія, феноменальну пам'ять, молочний серпанок, божественну діву, подвиг Грака і щедрість Сідалковського

Ніч у Сідалковського пройшла в піснях. Бо де ви бачили село в Україні, щоб там до світанку не співалися пісні? Ці співи зачаровували Євграфа, як Одіссея сирени, і він робився м'який, наче віск у вухах його супутників.

Ой у лузі криниченька,

Там джерельна водиченька…

Сідалковський ходив по хаті, мимоволі наспівував цю мелодію, яка запала йому в душу не менше, ніж господиня, і розглядав вишиті рушники, які чомусь нагадували далеке дитинство, рідну Вапнярку…

У дворі просигналила єрихонська труба, собаки в унісон їй здійняли такий гавкіт, що Сідалковський злякався, аби зі стіни не зірвалися довоєнні ходики. «Мегацета» стояла біля воріт, і їй, як і Граку, не терпеливилось. Євграф критично оглянув її корпус і подумав: «Ніч провела на сільській толоці». Вона була так заляпана глиною, землею, соломою і лепехою, що Сідалковський навіть порівняння для неї не знаходив.

— Убили двох ондатр, — повідомив збуджений Грак. — Якраз на шапку.

— Це факт з вашої біографії, — холодно кивнув Сідалковський.

— Але впіймали чотирьох, доктор, і дві нутрії.

— Це гірше, ніж золото, але краще, ніж нічого, — Сідалковський перестрибнув через дверці амфібії, не відчиняючи їх. Грак докірливо глянув на нього. — Нічого не вдієте, — розвів руками Сідалковський. — Багаторічна звичка. Ніяк не привчусь через двері ходити…

— Ти все життя через вікна лазиш?

— Якщо хочете більше насолоди від життя, раджу і вам спробувати. Але, боюсь, у вас це не вийде…

«Мегацета» звернула на вузьку ґрунтову дорогу і покотилася по мосту, котрий з метою економії будувався щороку новий, одразу після того, як старий навесні зносила крига.

Дід Трифон зустрів їх без рушниці, але з беззубою посмішкою, навіть, вітаючись, зняв свою заношену кепочку, яка колись була, як він казав, «кашкетом, а