Роман Іванович Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

домівкою, з корчмою Мацька, з Успенською церквою, з безпутною Льонцею, бідна моя Льонця… люблю кожен камінь у тому місті, кожен камінь мій…»

Гізя впала на м'яку повсть материнки: «Тут воно було, тут? Я нічого не могла більше зробити, тільки сина дати… Це мало, Юрку? Я стала людиною і дала ще одне життя для людей. Я взяла те життя від тебе. А ти, взяв ти щось від мене для себе?.. Як легко стало дихати, все мине, я дочекаюся Марка…»

Зілля затулило уста, ніс, Гізя повернулася на спину і вже тільки подумала, німо крикнула в чисте небо:

«Юрку! Ти є… Ти будеш… Ти для всіх… Будь і для нього, не залиши свого сина серед дороги!..»

…Зіновій з Марком тривожно дослухалися: чужі голоси рунтали урочисту тишу на запеленаній молочним туманом Гавареччині.

Розділ тринадцятий

ЩО Ж НИНІ СКАЖЕ АБРЕКОВА?

Року 1611, 29 іюля. А суд був неправий, і Христос на розп'ятті відвернув голову, бо не міг дивитися на шидерство, волаюче до неба о помсту.

З манускрипту

Абрекова була німою: її позавчорашнє віщування — «все це добром не скінчиться» — впало лихом на неї саму, а цього вона зовсім не сподівалася. Бо яка ще біда могла на неї чекати: доньок нема, хліба нема, Письо мовчить… Ага, була воля… Була й честь. А тепер — тюрма і ганьба злодійки. То як це так, щоб у однієї людини забрати все, а другій усе дати? А Бог дивиться на таку неправду і мовчить?

У глухому ратушевому підвалі, куди її ввели стражники, — довгий стіл, посередині стола — розп'яття, обабіч — свічки, Ісус скорбно дивиться на неї і мовчить, немов її Письо! Полум'я свічок вихоплює із темряви примарні обличчя, що сховалися за розп'яттям; Абрекова із крихтою надії приглядається до них, може, хоч одне знайоме обличчя побачить — впаде на коліна й благатиме: «Паночку добрий, хіба ви не знаєте бідної й чесної Абрекової, яка нікому не заподіяла кривди й на макове зерно, за що мене сюди?..» їх четверо: троє в чорних сурдутах, посередині — священик у сутані, обличчя чужі й камінні, ніби неживі; в одного, який поруч із священиком, заворушилися губи, й Абрекова почула:

— Жінко, вас допитує львівський гайний[114] суд в особі війта, каноніка і двох лавників у справі невідкладній, оскільки негідні ваші вчинки державі й поспільству вкрай небезпечні.

«Це, певне, сам війт», — думає Абрекова.

Полум'я свічок хитається перед обличчями її суддів, лиця то освітлюються, то знову всмоктує їх темрява, а тоді блищать тільки холодні очі; Абрекова повертає голову вбік — зліва загорілася ще одна свічка: за маленьким столиком сидить писар, розкладає папери, бере з–за вуха гусяче перо, вставляє його в каламар; Боже, та це ж справді будуть її допитувати, мов злодійку, а що вона зробила лихого, що? А може, це знову сон?

Абрекова ще хвилину німувала, але тривога повернула їй дар мови, вона склала руки на груди, залебеділа:

— Панове лавні, судді справедливі, присяйбогу, ви помилилися, когось іншого, певно, мали взяти, бо я нічого злого не зробила, з дому не виходила. За що ціпаки мене забрали і цілий день від досвітку тримають? Письо мій голоден, а Льонця…

— Дівицю Леоніду, яка украла у чесної дами Лоренцовичевої золотий з брильянтом перстень, розшукують, ви ж, Абрекова, звинувачуєтесь у страшніших злочинах — у гріховній спілці з нечистою силою.

— Свят, свят! — Абрекова хотіла піднести руку, щоб перехреститися, та хтось ззаду миттю схопив, зв'язав їй руки, вона оглянулася й зів'яла: в самому кінці чорного підвалу засвітилася ще одна свічка. Там, біля колеса, стояли два кати у червоних каптурах, у стіну вбиті кільця, із стелі звисав гак, на помості — колодки, кліщі, ножі…

— Я вірю, що ви щиросердечно у всьому зізнаєтесь, Абрекова, — мовив війт. — Усім відомо, що ви хіромантичка, а всіляка ворожба і зв'язане з нею провидство, окрім лише церквою освяченого пророцтва, надихається диявольською силою. Ви зізнаєтеся в тому, що єсьте хіромантичкою?

— Так, паночку, я ворожила з руки, бо не мала–м за що жити, коли мені через ті нечестиві листки заборонили продавати на Ринку м'ясо.

— Ось бачите, ви поволі самі розмотуєте клубок, ми підходимо до головного. Про нечестиві листки і річ. Чим пояснити, що протягом довгих років наші famuli civitatis[115] не зуміли ні разу спіймати злочинця, який вивішував над вашим вікном протипанствові листки до дешпектів волаючі?

— Я й сама не раз про це думала. Та хіба я рада була тому содомові, який чинився щоранку під моїм вікном? Та через нього я втратила і хліб, і спокій, і сон…

— Розв'яжіть їй руки, — сказав священик, — вона легко зізнається. Лише не хрестися, жінко гріхоблудна, це ще більше свідчить проти тебе: диявол, щоб обманути легковірних, часто вдається до хрестового знамення… То ти згодна з тим, що нечестиві особи, які запродали сатані свої душі, наклеювали ті листки і вимальовували на них лиця достойних мужів міста і осіб священних, надаючи їм бісівських прикмет, як роги, хвости, копита…

— Хіба ж я знаю, святий отче?

— Знаєш, відьмо! — гримнув війт кулаком об стіл. — Чому ж бо не появлялись ті листки в інших місцях, тільки над твоїм вікном? Розкажи чесно судові про твою спілку з дияволом!

Абрекову облило холодним потом: кошмарний сон продовжується або ж, не дай Господи, отой нічний жах відбувався насправді… Впала на коліна, заридала:

— Я нічого не знаю, нічого не знаю, про дияволів, я позавчора в церкві була!

— Містре, — звернувся війт до ката, — дійте згідно з правом.

Підручний кат потягнув Абрекову в кінець підвалу, здер з неї кофтину, розірвав сорочку, головний кат підніс свічку до пахви, пронизливий вереск вдарився об склепіння.

— Ну, то що зараз скаже Абрекова? — спитав війт.

— Нічого не знаю, нічого не бачила, в церкві була–м позавчора, — плакала жінка.

— Містре, дійте згідно з правом.

Кати здерли з Абрекової спідницю, оголили її тіло, занесли в нішу шириною у два зрости, ноги прив'язали до кільця, вбитого в одну стіну, а руки до другого — в протилежній стіні, шнури закинули на блоки й почали натягувати. Знову нелюдський зойк і просьба:

— Відпустіть, усе скажу! Я літала цієї ночі на шабаш!

Писар швидко записував зізнання, війт допитував:

— Де відбувався шабаш?