Стівен Кінг - Зелена миля

Ми зайшли в мій кабінет. Джон секунду чи дві роздивлявся навколо, а потім без вказівок опустився на коліна. Гаррі в нього за спиною подивився на мене зацькованим поглядом. Дін був білий, мов папір.

Я став на коліна поріч із Джоном і подумав, що тут вимальовується дивний поворот: після всіх тих ув’язнених, яким я допомагав підвестися з колін, щоб вони могли закінчити свою подорож, цього разу, скоріше за все, це мені знадобиться рука допомоги. В кожнім разі, таке в мене було відчуття.

— Чого нам просити в молитві, начальнику? — спитав Джон.

— Сили, — навіть не думаючи, відповів я. А тоді заплющив очі й проказав: — Господи, Боже, Володарю Сил, будь ласка, допоможи нам закінчити те, що ми розпочали, і прийми цього чоловіка, Джона Коффі — як напій, тільки пишеться інакше, — на небо, і подаруй йому мир. Будь ласка, допоможи нам провести його так, як він на це заслуговує, і нехай усе пройде як слід. Амінь.

Я розплющив очі й подивився на Діна та Гаррі. Обидва вже трохи оговталися. Можливо, ті кілька секунд допомогли їм перевести дух. У тому, що так подіяла моя молитва, сумніваюся.

Я почав підводитись, і тут Джон ухопив мене за руку. Він подивився на мене боязким і водночас сповненим надії поглядом.

— Я згадав молитву, якої хтось мене навчив, коли я був маленький, — сказав він. — Здається, згадав. Можна скажу?

— Авжеж, Джоне, кажи, — озвався Дін. — Часу в нас ще багато.

Джон заплющив очі й зосереджено насупився. Я очікував дитячого «Зараз спати я лягаю і молитву промовляю» чи, може, «Отче наш» із переплутаними словами. Але я помилився; тих слів, що їх він почав говорити, я ніколи не чув, ані доти, ані опісля, хоча ні слова, ні емоції в них не були особливо незвичними. Піднісши складені долоні до заплющених очей, Джон Коффі промовив:

— Мій Ісусику маленький, поможи мені, рідненький. Ти на мене подивися, за сирітку помолися. Дай мені побільше сили, проведи аж до могили. Амінь.

Розплющивши очі, він почав підводитися, а потім уважно на мене подивився.

Я витер очі рукавом. Слухаючи його, я згадував Дела; він теж хотів перед кінцем проказати ще одну молитву. «Свята Маріє, Мати Божа, молися за нас, грішних, нині в час нашої смерті».

— Мені так шкода, Джоне.

— Не треба шкодувати. — Він стиснув мою руку й усміхнувся. А потім, як я й думав, допоміг звестися на ноги.

10

Свідків прийшло небагато — загалом, може, чотирнадцять, наполовину менше, ніж на страті Делакруа. Гомер Крайбус був на місці, як завжди, вивалювався за межі стільця. Але заступника шерифа Мак-Ґі я не побачив. Як і начальник Мурз, він, очевидно, вирішив цього разу пропустити страту.

У першому ряду сиділо немолоде вже подружжя, яке я спочатку не впізнав, хоч до того дня на третьому тижні листопада й бачив їхні знімки в стількох газетних статтях. Та коли ми наближалися до платформи, на якій очікував Старий Іскрун, жінка просичала: «Здихай повільно, сучий сину!» — і я зрозумів, що то Деттерики, Клаус і Марджорі. А не впізнав я їх тому, що нечасто бачиш старих людей, яким ще й за четвертий десяток не перевалило.

Від звуку жінчиного голосу і схвального рохкання шерифа Крайбуса Джон втягнув голову в плечі. Генк Біттерман, який стояв на посту біля першого ряду мізерної купки глядачів, не зводив очей з Клауса Деттерика. Таким був мій наказ. Але Деттерик тієї ночі навіть не ворухнувся в бік Джона. Деттерик, здавалося, перебував на якійсь іншій планеті.

Брутал, стоячи біля Старого Іскруна, ледь помітно дав мені знак пальцем, коли ми ступили на платформу. Він вклав зброю в кобуру, взяв Джона за зап’ясток і провів до електричного стільця так делікатно, як юний хлопець міг би вести свою дівчину на паркет, щоб станцювати з нею перший в історії їхніх стосунків танець.

— Джоне, все гаразд? — стишеним голосом запитав він.

— Так, начальнику, але… — Його очі неспокійно бігали. Вперше за весь час він здавався наляканим, і в голосі чувся страх. — Але тут стіко люду ненавидить мене. Стіко. Я чую це. Болить. Як бджоли, жалить і болить.

— Тоді відчуй, що відчуваємо ми, — тим самим стишеним голосом сказав йому Брутал. — Ми не маємо до тебе ненависті. Відчуваєш?

— Так, начальнику. — Але тепер його голос тремтів ще сильніше і з очей знову почали сочитися повільні сльози.

— Хлопці, вбийте його двічі! — зненацька пронизливо закричала Марджорі Деттерик. Її хрипкий рипливий голос розітнув повітря, як ляпас. Джон знову зіщулився й застогнав. — Давайте, вбийте цього вбивцю і ґвалтівника малих дітей двічі, буде добре!

Клаус, досі немов людина, що снить наяву, пригорнув жінку до свого плеча. Вона розридалася.

Я з жахом помітив, що Гаррі Тервілліґер теж плаче. Ніхто з глядачів не бачив його сліз (він стояв спиною до них), але так, він плакав. Та все ж, що ми могли зробити? Крім продовжити, я маю на увазі?

Ми з Бруталом розвернули Джона. Брутал натиснув на плече велетня, і Джон сів. Він стиснув широкі бильця Іскруна, водячи очима з одного боку в інший. Кінчик язика вистромився з рота, щоб змочити спершу один його кутик, потім другий.

Гаррі та я опустилися на коліна. Напередодні ми викликали з майстерні арештанта, який там працював, і наказали йому приварити тимчасові гнучкі подовжувачі до ножних хомутів стільця, оскільки товщина щиколоток Джона Коффі й близько не дорівнювала обхвату ніг пересічного в’язня. Та все ж на одну страхітливу мить мені здалося, що довжини затискачів не вистачить і нам доведеться повернути його в камеру, потім шукати Сема Бродерика, який у ті часи керував майстернею, просити, щоб він прийшов і ще трохи їх подовжив. Я що було сили натиснув долонями, і хомут з мого боку закрився. Джонова нога сіпнулася, і він охнув. Я защемив йому шкіру.

— Джоне, вибач, — пробурмотів я і глянув на Гаррі. Він легше впорався зі своїм затискачем (чи то подовження з його боку було трохи більшим, чи то Джонова права щиколотка була трохи вужча), але на результат він дивився з сумнівом. І я здогадувався про причину — видозмінені хомути набули голодного вигляду й, наче алігатори, роззявляли пащеки.

— Буде нормально, — сказав я, сподіваючись, що мій голос звучить переконливо… і що я кажу правду. — Гаррі, витри лице.

Він промокнув обличчя рукавом, стираючи зі щік сльози, а з лоба — краплини поту. Ми розвернулися. Гомер Крайбус, який занадто голосно базікав