Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

рота ані краплі. І всі читали свої промови із заздалегідь підготовлених записів, а він не написав жодного слова, але, коли час настав, Господь дав йому натхнення, і Пітер розповів про своє кохання до Беатріс у таких вишуканих і плавних висловах, що дехто з гостей плакав.

Потім молодята повернулися додому і Беатріс кинулася на ліжко, так і не знявши своєї білої сукні. Пітер подумав, що вона відпочиває, а перевдягнеться потім, але миттю зрозумів, що вона запрошує його приєднатися. «Ми можемо забруднити сукню, — сказав він, — а вона ж така дорога!» — «Тим паче, — відказала Беа, — не варто ховати її до скрині з нафталіном, одягнувши тільки раз. Це справді дуже гарна сукня. І дуже приємна на дотик», — і кохана спрямувала руку Піта.

Згодом Беа вдягала цю сукню разів, мабуть, двадцять чи тридцять. Завжди тільки вдома, усе без показної ритуальності чи натяків уголос про її символічне значення: просто неначе сьогодні ввечері їй заманулося вдягнути білу сукню більше, ніж зелену; розшитий ліф замість джемпера з клинцюватим вирізом. Пітер, одначе, свого весільного костюма більше ніколи не надягав.

Нарешті дощ ударив у вікно. Пітер лежав на ліжку, тимчасом як сім’я засихало в нього на животі. Потім він підвівся, знову прийняв душ і повернувся до «пострілу». На екрані мерехтів курсор, досі блимаючи під словом «тут».

18

«Мені треба поговорити з тобою», — сказала вона

Для Пітера новина про смерть доктора Метью Еверетта нічого не означала. Із цим чоловіком він ніколи не зустрічався. До лікарів Пітер звертався якомога рідше, і, доки не знадобилося пройти обов’язкові обстеження, що засвідчили його придатність за здоров’ям до відрядження на Оазу, він упродовж багатьох років не переступав порога жодних клінік. Один лікар колись намагався його налякати, розповідаючи, буцімто, якщо Пітер не кине пити, то помре через три місяці. Він пиячив після того ще не один рік. Інший лікар, що мав якісь зв’язки з поліцією, оголосив його психопатом і хотів запроторити до божевільні. Потім ще був ординатор із лікарні Беа, який завдав їй чимало клопоту, коли жінка «проявила непрофесійну прихильність до пацієнта з історією алкогольної й наркотичної залежності та маніпулятивної поведінки».

Ні, Пітер ніколи не ладнав із лікарями. Навіть тоді, коли вже став християнином. Медики, довідуючись про твою віру, реагують не так, як більшість людей, — вони не виявляють ні здивування, ні войовничого презирства і не сперечаються про те, «чому Господь дозволяє всі ці страждання». Натомість вираз їхніх облич стає порожнім, розмова переходить на усілякі дрібниці, і ти відчуваєш, як вони подумки роблять запис у такій собі історії твоєї хвороби: «ірраціональні релігійні вірування» відразу під «запаленням повік» і «вугровою висипкою».

«Тобі треба сходити до доктора Еверетта», — не раз казали йому деякі аміківці відтоді, як Пітер потрапив сюди. Вони мали на увазі, що треба перевірити, чи організм відновився після «стрибка», або підлікувати сонячні опіки. Пітер ввічливо підтакував, утім і далі не йшов до лікаря. А тепер доктор Еверетт помер.

Нещастя трапилося як грім серед ясного неба, скоротивши медичний персонал АМІК із шести до п’яти чоловік: два парамедики, медсестра, яку звали Флорес, хірург на прізвище Остін і Ґрейнджер.

— Дуже погано, що це сталося, — сказала Ґрейнджер, коли вони зустрілися біля дверей її аптеки. — Дуже погано.

Сьогодні жінка не надягла своєї хустини, і її щойно помите волосся було гладеньким і блискучим від води. Це загострило риси її обличчя і підкреслило шрам на чолі. Пітер уявив собі, як молодша Александра Ґрейнджер, п’яна-п’янезна, падає вперед, налітає головою на металевий кран і розсікає чоло — кров у раковині, кров на підлозі, багато крові, яку доведеться відтирати шваброю, коли Ґрейнджер уже винесуть звідти. «Ти була там, — подумав Пітер. — І я там теж був». Беатріс, хоч як би він її не кохав, там ніколи не була.

— Ви товаришували? — запитав Пітер.

— Він був непоганим. — Насуплені брови й заклопотаний голос Ґрейнджер мали свідчити, що її особисті стосунки з Евереттом аж ніяк не стосувалися того, якою неприємною подією є його смерть.

Не промовивши більше ні слова, жінка провела Пітера переходом, що вів до медичного центру.

Заклад виявився несподівано великим, зважаючи на ту кількість людей, яка його обслуговувала. Центр розмішувався на двох поверхах і мав багато приміщень, декотрі з яких були ще тільки наполовину обставлені й тільки чекали на решту обладнання. Два з трьох столів в операційній були ще досі упаковані в поліетиленову обгортку. Одне з приміщень, куди Пітер зазирнув, проходячи повз, було величезне, пофарбоване у веселий жовтий колір і сповнене сліпучого сонячного світла, що линуло крізь еркерні вікна. У приміщенні нічого не було, крім кількох стосів коробок з акуратним написом «ПОЛОГОВЕ ВІДДІЛЕННЯ».

Морг здавався таким самим, як і решта центру: рідко відвідуваним, занадто просторим, хоча сьогодні у ньому, либонь, було більше людей, ніж будь-коли: із приходом Ґрейнджер тут зібралося троє з тих п’яти медичних працівників, що залишилися. Жінка ввічливо відрекомендувала Пітера — міцні рукостискання, кивки головою — докторові Остіну й медсестрі Флорес.

— Приємно познайомитися, — сказала подібна до шимпанзе Флорес голосом, з якого анітрохи не було схоже, що їй приємно, після чого всілася назад у крісло, склавши руки на своїй неохайній уніформі.

Пітерові стало цікаво, якої вона національності. Зросту в ній було чотири фути десять дюймів щонайбільше, а голова схожа на якийсь зморхлий фрукт. Хай який генетичний код спричинився до її створення, до створення Пітера спричинився зовсім інший. Медсестра видавалася майже такою самою чужинкою, як оазяни.

— Я англієць, — звернувся Пітер до Флорес, не зважаючи на те, як безтактно це прозвучало. — А ви звідки?

Жінка завагалася.

— Із Сальвадору.

— Це бува не в Гватемалі?

— Ні, але ми... можна сказати, сусіди.

— Я чув про виверження вулкана у Гватемалі.

Коли Пітер спробував пригадати якісь подробиці з листа Беа, щоб підтримати розмову зі Флорес, мозок його почав перегріватися. Але медсестра підняла зморщену руку й промовила:

— Облиште.

— Страшно просто подумати... — почав Пітер.

— Та ні, справді: облиште, — урвала його жінка, і на цьому все скінчилося.

У морзі на кілька секунд запанувала тиша, окрім якогось розміреного стогону, який очевидно видавала не людина. Доктор Остін сказав, що цей звук надходив від холодильних камер через те, що їх тільки нещодавно ввімкнули.