Максим Іванович Кідрук - Де немає Бога

Дякую Володимирові Стаднику за чудову обкладинку, Ользі Веремчук за редагування, а також усім у видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля», хто працював над романом.

Насамкінець хочу подякувати громадським і навчальним закладам, які сприяли у проведенні туру, як-от:

• Дубенська центральна районна бібліотека;

• Вараська міська публічна бібліотека;

• Нетішинська центральна міська бібліотека;

• Новоград-Волинська центральна міська бібліотека ім. Юрія Ковальського;

• Центральна міська бібліотека ім. Миколи Островського ЦБС м. Коростень;

• Роменська центральна міська бібліотека для дорослих ім. Бориса Антоненка-Давидовича;

• Люботинська центральна бібліотека;

• Лубенська центральна районна бібліотека ім. Володимира Малика;

• Корсунь-Шевченківська центральна бібліотека;

• Центральна міська бібліотека м. Горішні Плавні;

• Відділ абонементу ЦМБ ім. Максима Горького (Кременчук);

• Олександрівська центральна міська бібліотека ім. Олександра Пушкіна;

• Центральна бібліотека м. Жовті Води;

• Нікопольська центральна міська бібліотека;

• Нікопольський педагогічний коледж;

• Дніпровська обласна бібліотека для молоді ім. Михайла Свєтлова;

• Мелітопольська центральна міська бібліотека ім. Михайла Лермонтова;

• Бердичівська міська бібліотека та молодіжний центр «М-Формація»;

• Козятинська центральна районна бібліотека;

• Центральна районна бібліотека м. Деражня (Хмельницька область);

• Шепетівська центральна районна бібліотека ім. Михайла Коцюбинського;

• Сарненська центральна районна бібліотека;

• Дубровицький НВК «Ліцей-школа»;

• Рокитнівська централізована бібліотечна система;

• Ковельська центральна районна бібліотека;

• Волинська державна обласна універсальна наукова бібліотека ім. Олени Пчілки;

• Рожищенська районна бібліотека для дітей;

• Центральна міська бібліотека м. Нововолинськ;

• Книгарня «Є» міста Володимира-Волинського;

• Сокальська районна бібліотека;

• Соснівська бiблiотека-фiлiя № 5;

• Жидачівська центральна районна бібліотека;

• Дрогобицька центральна міська бібліотека ім. В’ячеслава Чорновола;

• Стрийська центральна міська бібліотека ім. Маркіяна Шашкевича;

• Бориславська центральна міська бібліотека;

• Мукачівська міська центральна бібліотека ім. Олександра Духновича;

• Закарпатська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Федора Потушняка;

• Центральна районна бібліотека м. Долина;

• Калуська центральна міська бібліотека ім. Тараса Шевченка;

• Центральна районна бібліотека м. Надвірна;

• Музей етнографії та екології Карпатського краю у м. Яремче;

• Заліщанська центральна районна бібліотека;

• Снятинська районна центральна бібліотека;

• Центральна районна бібліотека м. Бучач;

• Теребовлянська центральна районна бібліотека;

• Бережанський краєзнавчий музей;

• Кременецька центральна бібліотека ім. Юліуша Словацького.

На цьому можна було би й завершити, проте є ще дещо, про що я хотів поговорити. Американський футбол. Напевно, варто пояснити, з якого дива українському автору закортіло написати про цілковито непопулярний в Україні вид спорту. Отже…

Американський футбол

На американський футбол мене восени 2007-го підсадив Мігель Ґонзалес, мексиканець, із яким я ділив студентську квартирку під час навчання в Королівському технологічному інституті у Швеції. Він став першим, хто терпляче, упродовж щонайменше трьох тижнів, пояснював мені правила. Із до сьогодні не зрозумілих мені причин Мігель був фанатом посередньої вже майже протягом двох десятиліть команди «Чиказькі Ведмеді».

В Україні про американський футбол мало хто знає, а ті, хто щось десь чув, майже напевно плутають його з більш примітивним «бий-біжи» регбі. Насправді американський футбол є напрочуд видовищним, інтелектуальним та офіційно найскладнішим командним видом спорту у світі. Це підтверджує Книга рекордів Гіннеса (повне зібрання правил гри ледве вкладається у тристасторінкову книгу), а більшість термінів дуже непросто перекласти й адаптувати будь-якою мовою.

Щоб переконати в цьому людину, яка майже напевно не бачила жодного матчу, мушу почати з історії. Американський футбол еволюціонував із північноамериканської командної гри ХІХ століття, котра, якщо не вдаватися в подробиці, була схожа на регбі. У стислому викладі її зміст такий: є дві команди, одна нападає (володіє м’ячем), інша захищається. Команда, що нападає, має чотири спроби, щоби проштовхати м’яч (або гравця з м’ячем) на відстань десяти ярдів крізь захист суперника. Якщо це вдається, команда отримує чотири спроби на наступні десять ярдів і так далі. Якщо м’яч у такий спосіб донесли до кінця поля, це тачдаун — сім очок[154]; якщо захист зупинив нападників неподалік «рогатих» воріт, команда нападу може спробувати забити крізь них м’яч ногою, це польовий гол — і три очки; якщо нападників зупинили на значній відстані від воріт, вони передають м’яч гравцям суперника, й ті починають власну атаку. Важливо, що м’яч уперед можна було лише нести. Кидати м’яч уперед не дозволялося.

Схематично це можна представити так: двадцять двоє дебелих чоловіків зіштовхуються по центру поля; половина з них намагається прорубати в захисті коридор для гравця, що несе м’яч, решта — власне, захист — силкується цього гравця завалити.

Малюнок 1. Шикування гравців на 32-ярдовій лінії перед початком розіграшу в американському футболі кінця ХІХ — початку ХХ століть (для продовження драйву команді нападу потрібно за чотири спроби доставити м’яч до як мінімум 22-ярдової лінії; м’яч можна лише нести)

Гра була довгою, нудною і невидовищною. Що ще гірше — вона була небезпечною. У місці найбільшого скупчення гравці зіштовхувалися із неймовірною силою. Вони мали на головах схожі на танкістські шапочки шкіряні шоломи, які сяк-так захищали від ударів, що могли проломити череп, однак аж ніяк не убезпечували від струсу мозку. Наприкінці ХІХ та на початку ХХ століть гра була не просто травматичною, а смертельно небезпечною. 1905-й став найкривавішим роком в історії футболу: у «Чикаго Триб’юн» порахували, що того року вісімнадцятеро молодих гравців загинуло від зіткнень і ще сто п’ятдесят дев’ять отримало травми голови. На той час у футбол грали студенти престижних університетів, тобто серед загиблих були переважно юнаки із заможних родин, майбутня еліта. Країною прокотилася хвиля протестів із вимогою заборонити гру, і зрештою у справу втрутився 26-й президент США Теодор Рузвельт, наказавши будь-що зробити футбол безпечнішим. На початку 1906-го Комітет із питань правил погодив першу та найважливішу зміну в правилах, після якої гра змінилася назавжди: гравцям команди нападу дозволили пасувати м’яч уперед. Відтепер під час розіграшу команда нападу могла обирати, чи прориватися по землі (виносний розіграш), чи посилати м’яч уперед повітрям (пасувати було дозволено лише раз за розіграш: гравець, який упіймав м’яча за лінією зіткнення, далі міг лише нести його в руках).

Що це дало? Якщо раніше два десятки дебелих чоловіків зіштовхувалися на крихітній ділянці в центрі поля, то тепер команда нападу могла розосередити своїх гравців уздовж лінії зіткнення, тим самим змушуючи команду захисту відтягувати своїх гравців до бровок, аби прикрити потенційних ресиверів, і в глиб поля для підстрахування. Це розвантажило лінію зіткнення, разюче зменшивши і кількість футболістів, і силу зіткнень у центрі поля (див. мал. 2).

Малюнок 2.