Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

що між феєрверками в чорно-білому голоматографі і живою присутністю під час салюту. — Як вам це вдалося?

— А завтра будуть новини у нашій справі? — спитав він упрост.

І до мене повернулася звична стриманість:

— Завтра, — відрізала я, — у мене в планах із нею закінчити.

Ну, може, і не закінчити, але щонайменше дати їй поштовх. Останнім записом на виписці до картки йшов розрахунок у барі на Ренесансі-В. Звісно, що я туди навідалася ще першого дня, погомоніла із завсідниками, бо за шинквасом бармена-людини не знайшла. Але все одно ні на кого, хто пам’ятав би Джонні, не натрапила.

Заклад однозначно не вписувався в категорію таверни з дерева та міді, яку ми з Джонні відвідували на ЦТК. Тіснився він на другому поверсі ветхої споруди у занедбаному кварталі в двох кварталах від бібліотеки, де Джонні провів кілька днів. Він би навряд чи сюди зазирнув просто по дорозі до площі з телепортами, але міг тут опинитися, якби зустрів когось у бібліотеці або поруч і схотів із ним віч-на-віч перекинутися словом-двома.

Я там просиділа шість годин поспіль, і мені вже встигли приїстися солоні горішки та вивітрене пиво, коли раптом у бар заскочив якийсь старий клошар. У мене склалося враження, що він тут був частий гість, бо навіть не пригальмував на порозі, не роззирнувся, а одразу подибав до маленького столика в глибині залу і мимохідь устигнув замовити собі віскі в механічного офіціанта. Підсівши до нього, я зрозуміла, що не такий він уже і клошар, радше — приклад утомленої людини, котру можна побачити в крамничці у лихваря та біля вуличних розкладок у тому кварталі. Чоловік примружився, кинувши на мене погляд переможеного.

— Можна?

— Залежно для чого, сестричко. Чим гендлюємо?

— Я купую. — Я вмостилася навпроти, поставила на стіл свій кухоль пива і підсунула діду двовимірне фото Джонні, на якому він саме заходив у будку телепорту на ЦТК. — Бачив такого?

— Можливо, — мигцем зиркнув старий і знову переключився на віскі.

Я махнула роботу-офіціанту, щоби той повторив.

— Якщо ти його бачив, то сьогодні в тебе вдалий день.

Дід рохкнув і пошкріб затилля долоні об сиву щетину на щоці.

— Ну, то коли це справді так, то, бляха-муха, уперше за багацько часу. — Він зосередив свою увагу на мені: — Скільки? За що?

— За інформацію. Скільки — залежить від самої інформації. То ти його бачив? — і я дістала з кишені блузи банкноту номіналом п’ятдесят марок із чорного ринку готівки.

— Ага.

Купюра опустилася на стільницю, але й досі перебувала в мене у руці.

— Коли?

— Минулого вівторка. Вранці.

День правильний. Я підсунула йому гроші і дістала нову банкноту.

— Самого?

— Дай-но покумекаю, — старий облизав губи. — Не думаю… ні, він сидів он там. — Клошар тицьнув на столик під задньою стіною. — З ним було ще двоє. Один із них… ну, я саме тому і запам’ятав його.

— Що ти запам’ятав?

Дід потер указівним пальцем об великий, повторюючи старий як сама скнарість жест.

— Розкажи мені про двох чоловіків, — я намагалася йому влестити.

— Молодший чоловік… твій чоловік… він був з одним із тих, ну, знаєш, екопсихів у плащах. Їх іще по ГТВ постійно показують із їхніми бісовими деревами.

«Деревами?»

— Тамплієром? — ошелешено спитала я. Що б тамплієрові робити в барі на Ренесансі-В? Якщо стежив за Джонні, то навіщо напнув свій плащ? Все одно що вбивця, котрий іде на діло в костюмі клоуна.

— Ага, тамплієр. Плащ бурий, а сам із східними рисами обличчя.

— Чоловік?

— Ну, я же казав.

— Можеш описати його детальніше?

— Нєа. Тамплієр. Цибатий як зараза. Обличчя було погано видно.

— Ну, а інший?

Старий знизав плечима. Я дістала ще одну купюру і поклала обидві біля свого кухля.

— Вони прийшли разом? — підказала я. — Всі троє?

— Не знаю… не можу… Ні, зажди. Твій мужик і тамплієр прийшли першими. Пам’ятаю, що бачив плащ до того, як усівся інший.

— Опиши другого.

Старий помахав офіціантові і замовив третю чарку. Розплатилася з ним я, і служка шугнув геть на своїх шумних роторах.

— Ну, типу як ти, — сказав старий. — Схожий на тебе.

— Низький? — угадувала я. — Кремезний із дужими руками? Лузієць?

— Ага, ма’ть, так. Я на Лузі не бував.

— Що ще?

— Лисий, — згадував далі дід. — Тільки оте… як там його… моя онучка носила на голові. Хвостик.

— Косичка, — поправила його я.

— Точно. Один чорт. — Чоловік потягнувся до купюр.

— Ще пару питань. Вони сперечалися?

— Нєа. Не думаю. Балакали геть тихо. Тут у таку пору обмаль народу.

— А о котрій це було?

— Вранці. Десь біля десятої.

Це збігалося з даними виписки.

— Ти чув, про що вони говорили?

— Еге.

— Хто говорив більше всіх?

Старик випив чарку і зморщив лоба в задумі.

— Першим почав той тамплієр. Твій чоловік, здається, відповідав на питання. Коли я на нього поглядав, то він здавався здивованим.

— Приголомшеним?

— У-у, просто здивованим. Типу чувак у плащі сказонув щось, чого він не очікував.

— Ти казав, що першим заговорив тамплієр. А після нього? Мій чоловік?

— У-у. Отой з хвостом. А потім пішли геть.

— Усі троє?

— Нєа. Твій і хвостатий.

— А тамплієр лишився?

— Ага. Наче так. Здається. Я пішов відлити. Коли повернувся, то, по-моєму, вже нікого не було.

— Куди попрямували ті двоє?

— Хай тобі ж грець, звідкіль мені це знати? Я ж за ними особливо не приглядав. Я бухав, а не шпигував!

Я кивнула. Знову підкотив механічний офіціант, але я відігнала його помахом руки. Дід сердито скулився, дивлячись йому у спину.

— Значить, коли вони йшли геть, то не сперечалися? Жодних ознак сварки або примусу, з яким вивели чоловіка?

— Кого вивели?

— Чоловік із косичкою — того, що цікавить мене.

— У-у, трясця, звідки мені знати? — Він подивився на затиснуті в брудному кулаці банкноти і на індикатор віскі механічного офіціанта, розуміючи, що, мабуть, не одержить «добавки» ні того, ні іншого. — На кий ляд воно тобі взагалі треба?

— Шукаю цього хлопця, — відповіла я та озирнула зал. За столиками сиділо щось із двадцятеро відвідувачів. Більшість скидалася на завсідників. — Може, хтось із них міг його бачити? Або ти пам’ятаєш, що бачив когось із присутніх у той день?

— У-у, — монотонно мугикнув він. Я раптом помітила, що очі в діда мали той самий колір, що й віскі, яке він споживав.

Я підвелася і залишила останню купюру номіналом двадцять марок на столі.

— Дякую, друже.

— Заходь іще, сестричко.

Я ще не встигла дійти до виходу, а механічний офіціант уже котив до нього.

* * *

Я рушила назад