Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

універсальної картки. Колись суворі закони боронили конфіденційність інформації про картки, але в людей є звичка нехтувати законами, а суспільство, даючи крен у бік тоталітаризму, такі закони анулює.

Кредитний кільватер, що його по собі залишила картка Джонні за ті п’ять днів, розповіла мені про чоловіка зі сталими звичками і скромними витратами. Але перш ніж розбиратися з виписками по його картці, я провела два нудні дні, спостерігаючи за Джонні.

Дано: Звичайна перевірка показала, що вже сім місцевих місяців — або п’ять стандартних — він сам-один мешкав у Східному Вулику Бергсона. Вранці він снідав у кафе неподалік, після чого телепортувався на Ренесанс-Вектор, де працював годин п’ять, займаючись якимись дослідженнями в архівах паперових документів. Потім — робив невеликий обідній перекус у вуличного торговця, ще годину-дві проводив у книгозбірні, відтак вертався назад на Луз або до якогось улюбленого ресторану на іншій планеті. До своєї квартирки він заходив о 22:00. Телепортувань на нього припадало більше, ніж на пересічного неробу середнього класу з Луза, але життя він вів загалом занудне. Виписки по кредитці тільки підтверджували те, що впродовж тижня, коли стався злочин, Джонні дотримувався того самого розкладу, якщо не брати до уваги кілька додаткових придбань: одного дня туфлі, іншого — бакалію, плюс візит до бару на Ренесансі-В у день свого «вбивства».

Ми зустрілися під час вечері у невеличкому ресторанчику на вулиці Червоного Дракона[165] неподалік від порталу Панни Ціндао-Сішуан. Страви були дуже гарячими, дуже гострими і дуже смаковитими.

— То як справи? — поцікавився він.

— Чудово. Від часу нашого знайомства я збагатилася на тисячу марок і дізналася про існування чудового кантонського ресторанчика.

— Радий, що мої гроші витрачаються з розумом.

— До речі, про ваші гроші… Звідки вони? Просиджуванням штанів у бібліотеці на Ренесанс-Векторі багато не заробиш.

Джонні повів бровою:

— Я живу на невеличку… спадщину.

— Хотілось би вірити, не таку вже й невеличку. Я розраховую на гонорар.

— І він буде відповідний нашим цілям, пан-Ламіє. Ви вже з’ясували щось цікаве?

— Розкажіть мені, чим займаєтеся у бібліотеці? — здвигнула я плечима.

— Невже це може стосуватися справи?

— Еге ж, чому б і ні?

Він подивися на мене дивним поглядом своїх очей, від якого в мене робилися ватними ноги.

— Ви мені декого нагадуєте, — тихо промовив він.

— О? — Якби це промовив хтось інший, в мене одразу з’явився би привід вийти. — Кого? — натомість поцікавилася я.

— Одну… жінку, яку я колись знав. Дуже давно. — Він провів пальцями по чолу, так ніби йому раптом запаморочилося в голові або він утомився.

— Як її звали?

— Фанні. — Це слово він майже прошепотів.

Я знала, про кого йдеться. У Джона Кітса була наречена на ім’я Фанні. Їхній роман складався з низки романтичних розчарувань, які ледве не звели поета з глузду. Коли він помер в Італії, на самоті, якщо не враховувати товариша у дорозі, покинутий, на власне переконання, всіма друзями та коханою, то заповів покласти нерозпечатані листи від Фанні та пасмо її волосся до себе в могилу.

Іще тиждень тому я нічого не знала про цього Джона Кітса, а всю цю дурню прочитала в комлозі.

— Що ви робите в бібліотеці? — поцікавилася я.

— Досліджую одну поему, — прокашлявся кібрид. — Шукаю фрагменти оригіналу.

— Щось із Кітса?

— Так.

— В онлайні знайти не простіше?

— Простіше. Але для мене важливо побачити першотвір… торкнутися його.

Я замислилася над цим.

— І про що поема?

Він усміхнувся… принаймні губами. Його карі очі і далі здавалися бентежними.

— Вона називається «Гіперіон». Важко описати, про що вона… Мабуть, про невдачу митця. Кітс її так ніколи і не дописав.

Я відсунула тарілку та сьорбнула теплого чаю.

— Кажете, Кітс не дописав її? Хочете сказати, це ви її так і не дописали?

Його остовпілий вираз обличчя мав бути невимушеним… ну, або Штінти — довершені актори. Наскільки мені відомо, то другий варіант імовірний.

— Боже правий, — промовив він. — Я ж не Джон Кітс. Хай моя персона і грунтується на шаблоні поверненої особистості, але цей факт робить мене не більшим Кітсом, ніж ваше прізвище Ламія перетворює вас на монстра. На мене впливали мільйони речей, завдяки яким я став іншим від сердешного сумного генія.

— Ви казали, я вам нагадую Фанні.

— Відгомін спогаду. Навіть менше. Ви ж навчалися з допомогою РНК-терапії, правда?

— Так.

— Ну, так ось це щось подібне до неї. Спогади, які здаються… порожніми.

Чоловік-офіціант приніс печиво із передбаченнями.

— У вас з’являлися думки відвідати Гіперіон? — питала я далі.

— А що це?

— Загумінковий світ. Планета десь за Парваті, здається.

Джонні виглядав спантеличеним. Він уже розламав печиво, але прочитати своє віщування не встиг.

— Здається, колись його ще називали Світом поетів, — правила я далі. — Там навіть є місто, назване на вашу честь… на честь Кітса.

— Перепрошую, — похитав молодик головою, — але я вперше чую про це місце.

— Хіба таке можливо? Хіба штучним інтелектам не відомо про все на світі?

Він коротко та різко засміявся.

— Саме цьому відомо дуже мало. — Джонні прочитав своє передбачення: «СТЕРЕЖІТЬСЯ НЕОБДУМАНИХ РІШЕНЬ».

Я схрестила руки на грудях.

— Якщо чесно, то крім дешевого фокусу з голограмою управлінця із банку, я досі не маю жодних доказів, що ви той, за кого себе видаєте.

— Дайте мені вашу руку.

— Мою руку?

— Так. Будь-яку. Дякую.

Джонні взяв мою праву долоню між своїми руками. Його пальці були довшими від моїх. Мої ж були дужчими.

— Заплющте очі.

Я скорилася. Ніякого переходу не відчулося. Ось я сиджу в «Блакитному лотосі» на вулиці Червоного Дракона, а ось я вже… ніде. Десь! Мчали сіро-голубою базовою площиною інфосфери, крутили віражі над сталево-жовтими інформаційними магістралями, пролітали над і під величезними містами осяйних сховищ даних, червоними хмаросягами, вбраними у чорну захисну кригу[166], і простими логічними об’єктами (на кшталт особистих рахунків або корпоративних файлів), що горіли огнями нафтопереробних заводів уночі. І понад усім, поза межами видимості, ніби зачаєні в перекрученому просторі, гігантською вагою нависали штучні інтелекти, їхні елементарні комунікації бриніли знавіснілими тепловими блискавками паралельно нескінченного небокраю. Вдалині, майже загублені в лабіринті тривимірного неону, що відділяв однісіньку кутову секунду цієї неймовірної інфосфери крихітної планетки, я радше відчувала, ніж бачила, м’який погляд карих очей, які чекали на мене.

Джонні відпустив мою руку і розламав для мене печиво з передбаченням. На клаптику паперу було написано: «ІНВЕСТУЙТЕ В ІННОВАЦІЇ З ГОЛОВОЮ».

— Господи Ісусе! — прошепотіла я. Раніше я вже літала базовою площиною інфосфери разом із Бі-Бі, але без шунта це лише бліда тінь від подорожі із Джонні. Різниця все одно,