Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

І поки жах, немов печатка, тиснув на серце Ядарове, створіння те скочило велетенському дикунові на коліна, а тоді — на ліве плече, на якому зяяла найглибша із завданих йому ран. І там істота допалася до порізу, що досі кривавився, і присмокталася до нього, неначе яка ласиця; і припинила кров струменіти униз дикуновим тілом. І не ворушився чоловік той у своєму кріслі; однак очі його, в яких застиг страхітливий погляд, і далі поволі ширшали, аж поки очні яблука перетворилися на острівці мертвотної білини, а губи знесилено розтулилися, відкриваючи зуби, міцні та гострі, як в акули. 

Не зводячи уважних очей з того маленького кровожерливого чудовиська, некроманти повернулися до вечері, і збагнув Ядар, що то й був той гість, якого чекав Вачарн. Не відав принц, чи справді та істота була ласицею, а чи чаклуновим фамільяром, одначе жах, який викликала у нього лиха доля, що спіткала канібала, змінилася хвилею гніву; і, вихопивши меча, якого завжди носив із собою в усіх своїх мандрах, юнак зірвався на ноги, збираючись убити потвору. Але Вачарн вказівним пальцем накреслив у повітрі якийсь особливий знак, і здалося, ніби принцова рука застигла посеред удару, пальці стали кволими, немов у новонародженої дитини, і меч випав з його руки, голосно дзенькнувши об кам’яні плити помосту. А тоді, неначе корячись невимовленому велінню Вачарна, Ядар був змушений знову всістися за стіл. 

Невситимою, судячи з усього, була спрага подібної до ласиці істоти: адже чимало хвилин спливло у тій сповненій скверною залі, а створіння й далі продовжувало смоктати дикунову кров. І з кожною миттю якимось дивовижним чином могутні м’язи того чоловіка дедалі більше зсихалися, а під складками шкіри, що вкривалася зморшками, виразно проступили кості й туго напнуті сухожилля. Його обличчя перетворилося на безщелепий лик смерті, кінцівки висохли, мов у прадавньої мумії, проте дивна істота, яка розкошувала, відгодовуючись його кров’ю, збільшилася в обхваті не сильніше, ніж збільшується горностай, насмоктавшись крові з якоїсь свійської птиці. 

За тією ознакою зрозумів Ядар, що істота насправді була демоном і, поза сумнівом, Вачарновим фамільяром. Заворожений жахом, принц сидів і роздивлявся те створіння, аж поки воно, зрештою, відчепилося від висхлої шкіри і кісток канібала та чкурнуло, плавно й зловісно звиваючись, до своєї нори у кам’яній плиті підлоги. 

* * * 

Химерне життя почалося звідтоді для Ядара у домі некромантів. Денно і нічно лежало на ньому те згубне закляття, що взяло над ним гору й поневолило під час тієї першої вечері, й ходив він, як очманіла людина, котра не може до кінця пробудитися від якогось сну, що змушує її ціпеніти. Здавалося, що ті повелителі оживлених мерців якимось чином контролюють і його силу волі. А на додачу, принца тримали ще й давні чари його кохання до Далілі, хай кохання те нині й обернулося на прокляття розпачу. 

Він їв за столом некромантів і спав у покої, що межував із Вачарновим; у покої, який не мав замка й ані зримих засувів, ані ґрат, які перешкоджали б Ядаровому пересуванню. Роковану йому долю він уявляв собі досить туманно, адже Вачарн говорив украй нечасто, а коли й говорив, то лише з похмурою іронією згадував загибель канібала та невситиму спрагу свого схожого на ласицю фамільяра на ім’я Есріт. І дізнався він, що Есріт зобов’язався до певної пори служити Вачарнові, а за службу свою під час кожної повні мав діставати винагороду — кров живої людини, обраної за гідні поваги силу та відвагу. І стало зрозуміло Ядарові — коли не станеться якогось дива чи в перебіг подій не втрутиться чаклунство, яке перевершить лихі чари некромантів, то дні його життя були полічені й не перевищували місяця, адже в усьому тому маєтку окрім нього самого та господарів не було жодної істоти, яка б не ступила за гірку браму смерті, ставши таким чином неприйнятною для Есріта. 

Самотній був той дім, і стояв він опріч усіх сусідів. На узбережжях острова Наат жили й інші некроманти, яким служили головним чином прикликані до життя небіжчики, що потонули, зазнавши кораблетрощі, одначе ці чаклуни та Ядарові господарі майже не підтримували зносин між собою. А за дикими горами, що розділяли острів, у чорних лісах, де росли кипариси та сосни, жили лише кілька племен антропофагів260, які постійно воювали одне з одним, але боялися некромантів та їхніх невільників. 

Схожі на катакомби глибокі печери у кручі за маєтком правили мерцям за оселю. Ночами вони лежали там у рядах кам’яних домовин, але щодня повставали з них, воскресаючи для виконання розпоряджень і завдань своїх повелителів. Деякі з небіжчиків мусили обробляти кам’янисті сади на захищеному від морського вітру схилі; деякі пасли на острові чорних кіз і велику худобу; решту виряджали пірнати по перли у бурхливе море, яке з надзвичайною люттю обрушувало свої хвилі на чорні атоли та миси, настовбурчені грізними рогами гранітових скель, і в яке не наважилися б зануритися живі плавці. За роки, що виходили далеко за межі звичайної тривалості людського життя, Вачарн устиг накопичити велетенський скарб тих перлин. А інколи старий некромант або один із його синів, узявши за команду кількох мерців, сходили на борт корабля, здатного долати течію Чорної Річки, і вирушали у плавання до континенту Зотік, аби продати перли та купити речі, які їхня магія не могла сотворити на острові Наат. 

Дивно було бачити Ядарові, як ті, хто нещодавно був його супутниками в морській мандрівці, нині сновигали туди й сюди разом із іншими мерцями, узагалі не впізнаючи його або вітаючись із ним лише бездумними відлуннями його власних вітань. І сповнювала його гіркота, не позбавлена, втім, тьмяної, скорботної солодкості, коли він дивився на Далілі та говорив до неї, марно намагаючись оживити палке кохання в її серці, яке занурилось у глибини забуття і вже звідти не повернулося. І завжди здавалося йому, ніби він намагається наосліп дотягтися до неї через безодню, ще жахливішу, ніж та невпинна течія, що повсякчас омивала Острів Некромантів. 

Далілі, яка з дитинства плавала у глибоких озерах Зайри, була серед тих, кого чаклуни змушували пірнати по перли в ебеново-чорні води. Ядар часто супроводжував Далілі до берега і чекав, поки вона випірне з оскаженілих хвиль, а часом відчував спокусу кинутися слідом за нею та знайти, коли таке було можливо, забуття остаточної смерті. І саме так Ядар і вчинив би, одначе моторошна бентега його становища та сірі тенета чаклунства, що сповивали його, здавалося, до решти позбавили принца колишньої сили та рішучості. 

І щоночі гострішав місяць понад скелястим островом, спочатку ставши важкою косою, а згодом перетворишись на тонкий ятаган. А після безмісячної пори, коли на нічному небі панувала темрява, з’явився місяць-молодик. Він став ширшати й з тонесенької шаблі перетворився на серп, а тоді п’ядь