Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Ну що, мусор? – такі як ти, це і є сміття, на відміну від тих, хто намагається захищати людей, як це належить чоловікам... Але я тебе прощаю, навіть руку тобі потисну... не тримаю я зла. – Із цими словами Макс міцно взяв капітана за руку. – А тебе ж Бог покарає... Ти невинну людину під статтю вирішив підвести... за гроші життя їй зламати. Ти просто чекай, бо це, – Макс повів рукою в бік начальника, – ще не все. Ти чекай... – Червоний зблиск…

Вийшовши надвір, Макс міцно обійняв Таню, підняв, притулився до її щоки своєю і так тримаючи у висячому стані, покружляв на місці...

 – Спасибі тобі, – прошепотів на вухо, – виручила... Що б я без тебе робив... – Потім поставив на землю й легенько підштовхнув в обійми Віктора. Міцно потиснув йому руку і мовчки кивнув.

– Пане адвокате... вам окрема подяка, незважаючи на вихідний, допомогли вирватися з зіндану…

– Та годі вам, Максиме Олександровичу, – адвокат задоволено розвів руками, – це все Тетяна Миколаївна... її енергія і натиск здатні повернути ріки... Я лише втілив її зусилля в юридичну форму.

– Хай там як – спасибі. Я зайду до вас днями, оплачу ваші послуги…

– Не варто перейматися, усе вже сплачено. Поза тим, дозвольте відкланятися – постараюся все ж таки провести вихідний із сім’єю, – адвокат потиснув усім руки, дружньо посміхнувся Тетяні та пішов до “Тойоти”, що стояла неподалік.

– Тань... – Макс обернувся до дівчини – я можу сам розплатитися.

– Максе, заткнися... або я тебе точно вб’ю. Давай розповідай, як ти вліз у все це.

– Ну, як... Беня віддав мені свою квартиру. Точніше – продав. Точніше – подарував. Я пішов подивитися, а цей... видно вирішив вислужитися, коли почув про спрацювання сигналізації у квартирі. Ну й накосячив. А що за запис у вас є і хто це був, полковник цей?

– Прямо так узяв – і подарував? Беня? – у голосі Тані було стільки недовіри…

– Ти ж сама бачила документи…

– Бачила... той-то й воно, що бачила... Інакше ніколи б не повірила. А полковник – старий мій знайомий, ще по роботі в Гур’янова... Він начальник цього відділу поліції. Правильний чоловік. Як тільки до полковника дослужився – гадки не маю. Але далі йому все одно ходу не дадуть. Не вміє він підлизуватися... І із записом усе просто – ти мені сказав про документи і запасні ключі, я рвонула до тебе. Туди ж під’їхали адвокат і Григорій Степанович. Разом із ним ми здолали охорону “місця події”, зайшли у квартиру Бені і видерли з домофону запис того, що сталося. Я ці домофони добре знаю.

– Максиме, давайте ми підвеземо вас додому, – запропонував Віктор, який увесь цей час мовчав, як партизан…

– Спасибі... буде дуже доречно... а то в мене такі плани були на день, шкода час втрачати…

– Але ввечері – ти в нас. І знати нічого не бажаю, – Таня прийняла загрозливу позу, – я курку засмажу... з картоплею... знаєш так, соломкою... Пам’ятаєш, ти мене пригощав?

– Пам’ятаю, – ох уже ці жінки... емоції змінюються миттєво, – тоді я буду на дев’ятнадцяту, годиться?

За годину Макс був уже біля гаража. Свинство, стільки часу змарнував... Без машини і всього того сміття, що він учора виволік, гараж виглядав дуже просторо. День був не дуже теплим, став накрапати дощик, та й загалом похолодало. Зима підбирається... Так завжди: холодно – чекаєш літа, приходить спека – чекаєш прохолоди... Вічна боротьба бажань. Хоча комусь подобається спека... Він зачинив вхідні двері зсередини і увімкнув світло. Кілька світлодіодних ламп цілком пристойно освітлювали приміщення. Трохи подумав і вимкнув дві третини з них. Освітленості йому цілком вистачало і так, а надлишок світла змушував напружувати очі. Біля задньої стіни було встановлено металевий стіл із шухлядами. На столі прикріплені досить потужні лещата. У шухлядах виявилися лише порожні коробки із залишками різних болтів, гайок, шайб, цвяхів і саморізів по дереву і по металу... От же... алкашня... все винесли. Коробки Макс переглянув і розставив за розмірами. Простіше буде сортувати залізяки.

Двері переходу в другий гараж прикривали якісь мітли, держаки від лопат, обрізки дощок, старі лиштви зі слідами фарби і віконна рама зі склом. Усе це було наставлено таким чином, що двері зовсім не впадали в око, до того ж лампа біля них була відсутня зовсім. Схоже, покійний Тихін Андрійович постарався зробити так, щоб ці двері його зятьок обійшов стороною... Піднатужившись, Макс витягнув старе вікно та інший мотлох туди ж, до смітника. Залишив тільки цілі держаки від лопат, можливо знадобляться. Після чого обмів стіл, стелю і всі закутки від павутини, сміття, обтер стіл ганчіркою і застелив парою газет, уже на чисте поставив свою сумку. Підлога була добре бетонована і майже не створювала пилу, вийшло змести все, що валялося, не піднімаючи хмар пилюки. Винісши всі ці залишки, він нарешті підійшов до заповітних дверей. Зрозумів, що підсвідомо умисно відтягував їхнє відкривання, хотілося збурити кров очікуванням... Хоч і дуже вірогідним було те, що там, за дверима, у другому гаражі, буде таке саме сміттєзвалище, як і тут.

Петлі були добре змащені, двері відчинилися без скрипу, щойно Макс повернув у замку третій ключ зі зв’язки, що йому залишив Петрович. Цей і ще один ключ були дуже схожі, можливо, Петрович думав, що вони однакові, а від цих дверей ключа немає, та й узагалі вони зачинені, бо гараж чужий... Макс усе намагався зрозуміти, як так – винесли навіть гайки, а за двері не пробралися. Ну не вважати ж серйозною перешкодою для охочих випити старе вікно і купу дрючків? Пройшовши всередину, зупинився. Новий зір давав змогу бачити навіть у темряві, але не крізь брезент. Брезент або щось подібне до нього закривав пару великих укладок на підлозі та стіну, під стелею висіло ще щось об’ємне. Озирнувшись біля дверей, знайшов вмикач і ввімкнув світло. Логічно, що людина, яка йде через двері, не ходитиме аж до виходу, щоб там натиснути вимикач.