Фредрік Бакман - Ведмеже місто

На освітленій доріжці все спокійно, але хтось там є. Здалека Кевін бачить лише обриси, він сповільнює біг, але не зупиняється. Коли Майя виходить на світло, він не встигає втекти. Коли він бачить рушницю, вже надто пізно. Вона зупиняється на відстані трьох метрів від нього, руки спокійно тримають зброю, дихання рівне й розслаблене. Ні на секунду не відводить від нього очей, не кліпає, її голос холодний і безжальний, коли вона наказує йому стати на коліна.

Через десять років у великому місті далеко звідси, над входом до льодової арени буде світитися афіша з іменем виконавця. Того вечора там буде не хокейний матч, а концерт. Жінка на стоянці не зверне на це уваги, вона сяде в автомобіль і триматиме свого чоловіка за руку. В неї нема ілюзій, що любов — це просто, вона зробила багато помилок, зазнала багато болю, вона знатиме, що її чоловік — також. Але дивлячись на неї, він бачить її, саму її сутність, і може, він не досконалий, але для неї — ідеальний.

Кевін стоїть на колінах у снігу, шкіра коцюбне на морозі, руки тремтять, коли він опускає голову на землю, але Майя притискає дуло йому до голови й шепоче:

— Дивись на мене. Я хочу бачити твої очі, коли буду тебе вбивати.

У нього з очей бризкають сльози, він робить спробу щось сказати, але губи йому зводить від ридань і схлипів. Із його підборіддя стікають шмарклі й слина. Коли холодний метал двоствольного дула втискається йому в шкіру, в ніздрі б’є запах аміаку. На його сірих тренувальних штанях з’являється пляма і розпливається на ціле стегно. Від страху він обмочився.

Майя очікувала, що буде нервувати. Можливо, навіть злякається. Але вона нічого не відчуває. План був простий: вона знала, що вночі Кевін не зможе заснути, і сподівалася, що він вийде на пробіжку. Вона не помилилася, їй треба було лише дочекатися перед його будинком, і оскільки минулого разу вона засікала час, за який він пробігав коло, то знала точно, за скільки він зробить пробіг. Знала, де вона сховається. Коли вийде з темряви. Рушниця розрахована на два постріли, вона весь цей час знала, що їй вистачить одного. Його чоло перед самим дулом. Після цієї ночі все закінчиться.

Вона думала, що завагається. Передумає. Змилується над ним, попри все. Але так не стається.

Коли вона натискає вказівним пальцем на спусковий гачок, усередині неї порожньо. Коли вона стріляє в нього, його очі заплющені, її — ні.

Через десять років зі стоянки буде виїжджати чоловік. На задньому ході він визирне у бокове вікно й заледеніє. З іншого авто виходитиме жінка з випростаною спиною, з гітарою в руці. Цей інструмент подарував її друг, коли їй було п’ятнадцять, і відтоді вона грає лише на ньому. Вона помітить чоловіка в автомобілі, зупиниться, і на кілька жахливих секунд вони обоє повернуться в маленьке місто, загублене в лісах. У життя десять років тому. Коли чоловік був хлопцем, який лежав на колінах у снігу і благав залишити його в живих, вона стояла над ним із рушницею в руках і натиснула на спусковий гачок.

Кевін повалюється на землю. Встигає зрозуміти, що помирає. Мозок встигає зафіксувати, що його розриває на місиво крові і шроту. Серце зупиняється. Коли воно знову починає битися, аж розриваються груди, Кевін кричить і ридає від нестямної істерики, як у немовлят, і від паніки.

Майя ще стоїть над ним. Опускає рушницю. Дістає з кишені єдиний патрон і кидає його на сніг перед Кевіном. Присідає навпочіпки і змушує його дивитися їй в очі, а тоді каже:

— Тепер ти, Кевіне, теж будеш боятися темряви. Усе своє життя.

Через десять років на стоянці буде повно людей. Дружина Кевіна буде вагітна. Майя зупиниться за кілька метрів від них і матиме абсолютну можливість забрати в нього життя. Вона могли би підійти і розповісти, хто він, принизити і знищити його перед жінкою, яку він любить понад усе.

Цієї миті вона матиме абсолютну владу над ним, але відпустить його. Вона не пробачила, не змилостивилась, а просто пошкодувала його. Він завжди про це пам’ятатиме.

А вона завжди знатиме, що він досі, через десять років, спить із увімкненою лампою.

Коли він, обливаючись потом і тремтячи, виїздить зі стоянки, його дружина запитає, що то була за жінка. І Кевін розповість правду. Всю правду.

А Майя тим часом підійде до льодової арени. Охоронці будуть стримувати нетерплячі руки і приглушувати голоси, які гукають за нею, але вона зупиниться і терпляче залишить автографи на всіх простягнутих аркушах, зробить фото з усіма, хто її про це попросить. Над ними висітиме афіша з написом «Квитків нема», що блимає біля імені виконавиці, яка сьогодні дає концерт.

Біля її імені.

50

Ана вибігає в ніч, навіть не знаючи куди. Погляд панічно блукає, аж поки вона не бачить лампи з освітленої доріжки і не чує крик. Добігши до краю узлісся, вона все бачить. Кевіна і свою найкращу подругу. Він стоїть на колінах, істерично ридає. Майя розвертається і відходить від нього, минає дерева і зупиняється, ніби закам’яніла, коли помічає Ану. Дві п’ятнадцятирічні дівчинки дивляться одна одній в очі. Потім підходять і обіймаються, не кажучи ні слова, і йдуть додому.

Наступного дня, з самого ранку Ана прийде на доріжку й підбере з землі патрон. Покладе його на місце, до іншої татової амуніції. Якщо її коли-небудь запитають, де вона була тієї ночі, вона відповість, що вдома. Якщо її коли-небудь запитають, щó тієї ночі робила її найкраща подруга, вона скаже: «На жаль, я цього не бачила».

Відчиняються двері до льодової арени. Заходить хлопець на милицях. Петер саме йде коридором, минаючи роздягальню, але здивовано зупиняється.

— Беньяміне…

Він не знає, що сказати далі. Ніколи не знає, як повестися в таких справах. Єдине, що він може сказати:

— Як твоя нога?

Беньї дивиться повз нього — на майданчик. Як і всі, хто обожнює останній сантиметр, перед тим як підлога перетвориться на лід, він навіть звідси відчуває помах крил. Його зіниці знову фокусуються на Петерові, і він відповідає:

— До першого матчу основної команди заживе. Якщо Суне вирішить, що я готовий.

Петер хмурніє. Ніяково прокашлюється.

— Беньї…