Жан-Крістоф Гранже - Земля мертвих

— Якби ви їх бачили. Вони походили з одного джерела. Без сумніву.

— Аналізи показали, що вони мали одного батька, Жана-Люка Десмора. Ви його знали?

Емманюель Коен стояла поблизу лави й тримала руки в кишенях пальта. І хай з-під шапочки вибивалося сиве волосся, вона скидалася на студентку, що чекала лекцію.

— Ви помиляєтеся. Жан-Люк Десмора не був батьком Елен.

— Тобто?

— Ще одна таємниця полішинеля: Наталі Десмора зґвалтували в передмісті Безансона.

У Корсо аж у вухах загуло. Може, це був голос правди, що видобувався на поверхню…

— Вона подала скаргу?

— Ні. Вона вже була дружиною Десмора і вела розпусне життя.

— Хтозна, чи дитина з’явилася внаслідок саме зґвалтування…

Вона ступила кілька кроків — її постать гойдалася в пальті, як цвях у мішку.

— Аж ні, напевно ні. Але мати не хотіла, аби до неї потім хтось чіплявся. Усю вагітність свої муки вона заливала дешевим червоним вином і пивом.

— Звідки у вас така впевненість? — запитав він.

— Наш регіон не надто великий. Тут нічого не сховаєш. Утім, ще тоді мені часто доводилося лікувати Наталі. Вони з чоловіком мешкали в… жахливих умовах. Злидні, алкоголь, насилля… Жах та й годі. Після пологів соціальні служби дитину в них забрали.

Тут нічого не сховаєш. У Корсо зажевріла надія.

— Виявили, хто був ґвалтівником?

— Різні кружляли чутки. Подейкували, що ним був якийсь приблуда, сексуальний збоченець. Він швендяв кордоном на південь від нас і вже мав клопоти із правосуддям. У таких випадках ніколи не знаєш напевно, що є правдою. Спочатку в кав’ярні пліткують жандарми, їхні слова повторюють, перекручують, аж нарешті створюються справжні міфи…

Гул у вухах посилився.

— Якщо Софі та Елен були зведеними сестрами, тоді ґвалтівник був батьком і Софі…

— Авжеж. І про це всі знали.

Провінція, де шепочуться й пліткують, — справжня манна небесна для копа.

— Еге-ге-ге, — промовив він, намагаючись звести думки докупи. — Тобто матір Софі ви також знаєте?

Емманюель Коен знову заходилася безшумно відмірювати кроки. Її довга постать майже невагомо сновигала вкритою лінолеумом долівкою.

— Анонімне народження у Міжрайонному медичному центрі Понтарліє? Усі все знали. Медсестри не вміють тримати язика за зубами.

Корсо згадав про своє народження. Він усе життя вважав, що ніколи не знатиме імені власної матері. І нікому не розповідав про таємницю свого походження. Ще б пак. Такий собі спосіб самозахисту…

— Хто був матір’ю Софі? — спитав нецеремонно.

— Уже не пам’ятаю, як її звали. Якась двадцятирічна офіціантка. Працювала в ресторані коло департаментної дороги, що веде до Морто. Її теж хтось зґвалтував. Гадаю, вона віднесла скаргу до поліції. Провели розслідування — безуспішно.

— На вашу думку, її та Наталі зґвалтував той самий чоловік?

— Безперечно. Пригадую, що описали його так само. Хирлявий, беззубий. Жандарми кинулися на пошуки типа, що вештався в тій зоні й був схожим на покидька, про якого я розповідала. Але розслідування зависло. У того типа алібі не було, але дівчата його не впізнали. Або не захотіли впізнати.

Гул у вухах став схожим на шум після вибуху. Корсо наче оглухнув. Blast[110], як кажуть англійці…

— Пам’ятаєте деталі? — нарешті спитав він. — Якийсь знак, що спрямував би слідство в потрібному напрямку?

— Так. Тоді всі говорили про петлі, якими ґвалтівник зав’язував дівчат. Вузли, скаутські штуки: навіть не знаю, як їх назвати. Усі голову ламали: навіщо він лишав цей підпис?.. Але повторюю: мої слова — лише вигадки, що їх можна почути біля шинквасу, поголоски з придорожніх кав’ярень. Марнослів’я.

Корсо справді як оглухнув: наче щось під тиском вибухнуло в скронях. Правда щойно продерлася на поверхню та захопила свідомість, як страшне цунамі — портове місто.

Софі Серейс і Елен Десмора були доньками Філіппа Собєскі.

Одкровення, наче надміцний центр ваги, притягнуло до себе все решту: час, простір, думки… Щойно він трохи отямився, як зрозумів, що стоїть сам у галереї, а поблизу досі височіє й підморгує ялинка.

Емманюель Коен пішла геть, напевно, вже давно. Попрощалася, а він автоматично відповів.

Аж раптом на червоному лінолеумі зашурхотіли кроки.

— Ви досі тут?

Бріжітт Карон — у капцях і тренувальному костюмі.

У відповідь Корсо лише вимовив:

— Можна тут переночувати?

97

Ані сон, ані смерть.

Щось чорне, вологе, глибоке.

Корсо прокинувся одягненим і не міг збагнути, ані де він, ані навіть хто він. Минуло кілька хвилин, і все стало на свої місця: він згадав, що ночував у притулку Мотт-Сассі. Йому люб’язно надали кімнату, де ніхто не спав, і місце на двоповерховому ліжку — горішнє, будь ласка.

І тепер у пам’яті спливали деталі вчорашнього одкровення.

Феєрично й незрозуміло. Дві перші жертви «сквонкського» ката виявилися доньками Філіппа Собєскі, але вважають, що саме він їх і вбив.

Хитким кроком Корсо почалапав до мийки й сполоснув голову під струменем холодної води. Мабуть, хотів усе з себе змити або, навпаки, якнайшвидше впорядкувати поодинокі й логічно не пов’язані між собою частини цілого.

Поглянув у дзеркало на мокре обличчя й не впізнав себе. Неголений, змарнілий від неспокою, осклянілі очі. Здавалося, він щойно продерся крізь невидиму завісу й потрапив у сюрреалістичний вимір або ж — навпаки — повернувся назад, у світ неприкритої правди.

Продовжимо. Клаудія Мюллер убила Софі Серейс і Елен Десмора, а якщо так — то й Марко Ґварнієрі. Вона переспала з горопахою з КО, аби ніхто не довідався, що дві перші жертви були зведеними сестрами. А тоді вона влаштувала все так, аби Собєскі запідозрили й звинуватили у вбивстві власних доньок.

Інформації чимало, звісно ж, але на головне питання — ЧОМУ? — досі не було відповіді. Без сумніву, йшлося про помсту, але мотив і понині залишався за сімома замками. Чи хотіла вона помститися за зґвалтованих матерів? За дочок, яких кинули напризволяще? Але хіба можна відомстити за жінку, замордувавши її ж саму? І ще одне безглуздя: припустимо, що Клаудія силувалася покарати художника-фальсифікатора. Тоді навіщо вона потім наклала на себе руки, до того ж дзеркально відтворила дії вбивці і в такий спосіб зняла вину з Філіппа? Чому хотіла померти, поламавши звинувачувальну пастку, яку сама ж і вибудувала?

Корсо не поснідав. І не попрощався з Бріжітт Карон. Не помився, не переодягнувся, лише покликав таксі та, прихопивши свій ноутбук, утік, наче який злодій. Був брудний і пожмаканий, сів до