Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

Запала цілковита тиша, навіть найдурніші зрозуміли: сказано щось, чого не можна буде проігнорувати знизуванням плечей. Але Йатех дивився на неї. Лише на неї.

Прощавай, Деано, говорили його очі. Прощавай, сестро.

Він розвернувся й рушив у бік Вениеса. Поволі, немов час не мав ані найменшого значення, потягнувся до мечів — і раптом  його руки перетворилися на розмазану пляму, яку неможливо було вхопити поглядом. Так виглядав транс битви ззовні. Його супротивник зумів відбити не більш ніж два удари, потім раптом заточився назад, видав із себе дивний, хрипкий свист, один з його мечів полетів високо вгору, означуючи свій шлях краплями, що летіли з відрубаної у зап’ястку руки, а сам він озирнувся, із обличчям, розрубаним навпіл. На губах уже не мав іронічної гримаси — лише в очах поволі згасав подив: що вже все, що більше нічого не буде, що кінець, душа йде в полум’я. Він упав на коліна, потім на обличчя, затремтів і знерухомів.

Тиша. На тренувальному майданчику запанувала така тиша, яка, мабуть, вставала над світом у перший день сотворіння, коли жодна тварина ще не мала власного голосу.

— Ні-і-і-і! — завив Абвен.

Вона не встигла його втримати, він уже біг у напрямку Йатеха, зі списом, невідомо коли підхопленим із землі. Промайнув відстань, що їх поділяла, за кілька кроків і майже наосліп уколов. Йатех розвернувся на місці, без найменшої проблеми уникнув уколу і вдарив нападника по середині спини. Хлопець звалився на землю мов дерев’яна маріонетка, якій хтось перетяв шнурки. Ще мить його руки та ноги спазматично тремтіли. Хребет, подумала вона. Він отримав у хребет.

Йатех не звернув на лежачого уваги. Озирнувся, мовби чогось шукав, нарешті зупинив погляд на останньому браті. Недбалим рухом струснув кров із клинка й рушив до Кенса. Той досі лежав непритомний. Натовп грізно зашумів.

Вона встала поміж сином Ленґани та власним братом. Не знала, яким дивом шаблі опинилися в неї в руках.

— Ні, — прошепотіла. — Сховай зброю.

— Закінчімо це, Деано. Тут і зараз. Якщо ти забереш у цієї жінки синів, вона втратить підтримку та позицію в роді.

— Ні, не таким чином. Він непритомний, не може захищатися.

Це не за законом…

— Яким законом? Нашим? Гаруді? — він затремтів, в його очах з’явився блиск. — Щоб зберегти вірність закону, на півночі я вбив жінку, яка подарувала мені своє серце й тіло. Бо я вірив… не знаю… Там я не був меекханцем, незважаючи на кров матері. Тут говорять, що я не іссарам, незважаючи на кров батька. То хто я, сестро? Скажеш мені?

Вона витягнула перед собою схрещені шаблі.

— Я знаю, ким ти не є, Йатеху. Ти не вбивця — і не станеш ним.

Він нахилив голову й посміхнувся. Дивно і страшно.

— Запізно.

* * *

Він стояв під стіною, на якій було записано останні три з половиною тисячоліття історії континенту. Кожне з цих імен, інколи з доданими кількома реченнями, говорило про живих людей, але так, ніби вони були чимось більшим за маленькі камінчики на брукованому шляху, яким ішов їхній народ. Незважаючи на все… Тут були записані справи любові та ненависті, зради й вірності, дружби та фальші. За тисячу чи дві тисячі років від меекханців, можливо, залишаться лише порожні руїни, серед яких буде гуляти вітер, а ці написи й далі розповідатимуть свою історію.

Він легенько торкнувся того місця, де колись було ім’я Йатеха.

— Якби ти мала брата, то куди б він пішов після того, як зламав свої мечі?

Жінка похилила голову.

— На південь, у далеку пустелю, де пісок білий, як кістка, і де немає нічого, окрім барханів, великих, мов гори. Він би взяв одну баклагу води та йшов би вперед, доки мав би сили. Потім він упав би, ящірки, змії та скорпіони поживилися б його тілом, а кості перемолов би на порох вітер. Отак сталося б, якби я мала брата.

Він мовчав, намагаючись знайти потрібні слова.

— Я вважав його за сина. Любив… Якби він попросив, я віддав би йому Ісанель за дружину. Але я ніколи йому не вибачу.

Вона кивнула.

— Ми не просимо вибачення.

— Я вже мушу йти.

Вона помітно вагалася.

— Знаю. У нас є друзі на півночі, серед купців та ремісників. Вони розповіли нам про батька, який вирішив помститися за смерть дитини. Продав більшість статків… Вліз у борги… Зібрав банду найманців, кількасот зарізяк, кочівників, відчайдухів. Вони стоять в оазі, до якої ти прямуєш. Ти повинен… бути обережним щодо них. Не приєднуйся до нападу на афрааґру. Ми чекатимемо і повбиваємо нападників.

Він відчув полегшення. Вони знали.

— Моя дружина… пішла… Син вступив до військової академії і хоче вивчитися на солдата, щоб убивати іссарам. Той молодий воїн був його ідолом, а тепер… Неважливо. Якщо я поїду на чолі того загону, ти чекатимеш мене в передпокої афрааґри? Зі зброєю в руках. Це був би добрий кінець цієї історії: останні члени двох родів, віч-на-віч…

Вона виконала складний уклін. Він не мав поняття, що це означає.

— Я чекатиму. Шукай жінку з відкритим обличчям.

— Я ще не вирішив…

— Знаю.

— Є речі…

— Не балакай стільки, меекханцю.

Він усміхнувся й вирушив у бік виходу.

* * *

Вона чекала на нього в передпокої афрааґри до вечора, всю ніч та весь наступний день. Дарма.

ПОЦІЛУНОК СКОРПІОНА

Він ішов уже третій день. Власне, від учорашнього пополудня — повз. Останню ніч провів, зарившись у пісок, час від часу виринаючи зі сповненого кошмарами сну, полошачи криками ящірок та скорпіонів. Порожній бурдюк із козячої шкіри слугував йому за подушку, але він кинув його, вирушаючи в подальшу до рогу. У пустелі було достатньо створінь, які зуміють використати це несподіване багатство. Він також скоро принесе їм належну жертву, трибу за порушений спокій.

Він дістався до вершини бархана, затримався, а тоді поволі з’їхав униз разом із невеличкою лавиною піску. Пісок мав усюди: в очах, у вухах, у роті, у волоссі, під убранням. Його шорсткий до тик був немов пестощі настирливої коханки; залишись зі мною, говорив, не йди далі, полежи хвилинку, в тіні поміж барханами так приємно… Він майже хотів послухатися. Але ні, ще не зараз, ще ні. Потроху вигрібся, ледь звівся, спираючись на долоні. Підвів голову. Новий бархан вставав попереду, наче хвиля розколисаного гнівом богів океану.

Подумав, що пустеля, власне, і є ним: