Сомерсет Вільям Моем - Тягар пристрастей людських

Він анітрохи не кохав її. Нора йому страшенно подобалася, він радів можливості бути з нею, його розважали й цікавили їхні розмови. Вона повернула йому віру в себе і зцілила всі рани у його душі. Юнакові страшенно лестило, що жінка його любить. Він захоплювався її хоробрістю, її оптимізмом, її зухвалим протистоянням долі; Нора мала власну невеличку філософію — невибагливу та практичну.

— Знаєте, я не вірю в церкви, священиків і всіляке таке, — зізнавалася вона, — але я вірю в Бога і не вірю, що він дуже гнівається на тебе, якщо ти не похнюплюєшся і скільки можеш допомагаєш слабшим. Я вважаю, що люди здебільшого хороші, а поганих мені шкода.

— А як щодо життя після смерті? — поцікавився Філіп.

— Ой, ну, я точно не знаю, самі розумієте, — усміхалася Нора, — але сподіваюся на краще. Там принаймні не доведеться платити комірне і писати бульварні романи.

Нора володіла суто жіночим умінням витончено лестити. Філіпове рішення поїхати з Парижа, коли він збагнув, що не стане видатним художником, здавалося їй справжнім героїзмом; сам Кері так і не зрозумів, був це героїзм чи просто брак цілеспрямованості, але її завзяте захоплення його зачаровувало. Нора ризикнула завести з Філіпом розмову про те, чого завжди уникали всі його друзі.

— Дуже нерозумно з вашого боку перейматися клишоногістю, — сказала вона. Жінка помітила, що Кері залився темно-червоною фарбою, але вела далі: — Знаєте, люди думають про неї значно менше, ніж вам здається. Уперше побачивши вас, вони її помічають, а потім викидають це з голови.

Філіп не відповів.

— Ви ж не сердитеся на мене, правда?

— Ні.

Вона обійняла його за шию.

— Знаєте, я кажу це тільки тому, що люблю вас. І не хочу, щоб це заважало вам насолоджуватися щастям.

— Гадаю, мені можна казати все, що вам заманеться, — заспокоїв Філіп, усміхаючись. — Мені хотілося б зробити щось, щоб продемонструвати вам мою вдячність.

Нора взялася за юнака з усіх боків. Вона не дозволяла йому буркотіти і сміялася, коли Філіп втрачав над собою контроль. З нею він став значно привітнішим.

— Ви можете змусити мене зробити все, чого забажаєте, — якось зауважив він.

— А ви проти?

— Ні. Я хочу робити те, чого ви бажаєте.

Філіпові вистачало глузду збагнути, як йому пощастило. Йому здавалося, що Нора дала йому все, що може дати дружина, але дозволила зберегти свободу; вона була найчарівнішою з усіх його друзів і співчувала йому так, як не вдавалося жодному чоловікові. Фізична близькість у їхній дружбі була найміцнішою ланкою, але не більше. Вона доповнювала стосунки, але не ставала найголовнішою. А Філіп, втамувавши свою жагу, поводився врівноваженіше, і поруч із ним стало легше жити. Тепер він почувався господарем своєї долі. Іноді він згадував про ту зиму, коли потрапив у полон огидної пристрасті, і тоді серце сповнювалося ненавистю до Мілдред і відразою до себе самого.

Наближалися іспити, і Нора цікавилася ними не менше, ніж Філіп. Йому лестило її зворушливе завзяття. Жінка змусила хлопця пообіцяти, що він одразу прийде до неї і повідомить їй результат. Цього разу він без проблем склав усі три іспити, і коли прийшов розповісти про це, Нора раптом розридалася.

— Ох, я така рада, я так хвилювалася.

— Маленька нерозумна дівчинка, — засміявся Кері, але його самого душили сльози.

Будь-якій людині було б приємно, що нею так переймаються.

— А що ви збираєтеся робити далі?

— Тепер із чистим сумлінням можна влаштувати канікули. До початку зимового семестру в жовтні я абсолютно вільний.

— Гадаю, ви поїдете до вашого дядька в Блекстейбл?

— Ви помиляєтеся. Я збираюся залишитися в Лондоні й розважати вас.

— Мені б радше хотілося, щоб ви поїхали.

— Чому? Я вам набрид?

Жінка засміялася і поклала руки йому на плечі.

— Тому що ви добряче попрацювали і здаєтеся змученим та виснаженим. Вам знадобиться трохи свіжого повітря і спокою. Будь ласка, навідайте дядька.

Філіп трохи помовчав, дивлячись на жінку люблячими очима.

— Знаєте, я б не повірив цим словам, якби їх сказав хтось інший. Ви думаєте лише про мій комфорт. Цікаво, що ви в мені знайшли.

— Дасте мені гарну рекомендацію, коли прийде чергове нагадування про комірне за місяць? — весело розреготалася Нора.

— Я напишу, що ви уважна, добра, ненабридлива, ніколи не сумуєте, не створюєте додаткових проблем, і вам легко догодити.

— Дурниці, — заперечила жінка, — але скажу вам таку річ: я одна з небагатьох знайомих мені людей, що вчаться на своїх помилках.

67

Філіп нетерпляче чекав свого повернення до Лондона. Він пробув у Блекстейблі два місяці, і від Нори часто приходили довгі листи, написані великими жирними літерами. У них вона з гумором описувала свої повсякденні справи: домашні турботи господині свого помешкання, над якими можна було добряче посміятися; кумедні випадки на прослуховуваннях (вона працювала статисткою в успішній виставі, що саме йшла у лондонських театрах) і химерні пригоди з видавцями своїх романчиків. Філіп багато читав, плавав, грав у теніс і виходив у море на вітрильному човні. На початку жовтня він повернувся до столиці і взявся за підготовку до другої частини загального іспиту. Йому страшенно хотілося скласти його, адже на цьому закінчувалася найнудніша частина програми і студенти переходили на практику, де мали справу з живими чоловіками та жінками, а не лише з підручниками. З Норою Філіп бачився щодня.

Лоусон провів літо в Пулі й звідти привіз цілий оберемок етюдів, на яких були зображені гавань та пляж. Він отримав кілька замовлень на портрети, тож збирався пожити в Лондоні, поки його не виживе звідти погане освітлення. Гейворд теж залишався у місті; він збирався вирушити взимку за кордон, але тижні минали, а молодик так і не міг вирішити, куди податися. За останні роки він погладшав — із дня їхнього з Філіпом знайомства у Гейдельберзі вже минуло п’ять років — і передчасно облисів. Гейворд страшенно цим переймався і відростив довге волосся, щоб прикривати потворну лисину на маківці. Єдина втіха була в тому, що тепер його чоло виглядало шляхетно. Блакитні очі вже втратили свій колір, повіки звисали, а вуста, втративши юнацьку соковитість, зробилися блідими й тонкими. Гейворд досі непевно просторікував про те, що робитиме в майбутньому, але вже не так переконано — він сам розумів, що друзі в нього більше не вірять, і, випивши кілька келихів віскі, впадав у меланхолію.

— Я невдаха, — бурмотів він. — Я не годжуся для грубої боротьби за місце під сонцем. Єдине, на що я спроможний, — відійти