Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

— Принесіть мотузку! З турбази! Мотузку!..

Голос його був слабенький, він ледь долинав до слуху черешняків, що стояли під Вікторовою нішею. Але ще ніколи в житті він не кричав так голосно. Ніби вібрували й здригалися скелі довкола. Він побіг назустріч Данові й Лучії і, побачивши їх далеко, ще в долині, почав кричати:

— На турбазу! Мотузка! Мотузка!

Нарешті вони, ті, обоє, повернулися й побігли до турбази. Лише після цього він відчув, що втомився від крику. Земля почала крутитися перед ним, небо одразу зробилося попелястим. Він заплющив очі, глибоко вдихнув кілька разів і знову кинувся бігцем до водоспаду.

— Урсу! — крикнув йому Віктор, побачивши його. — У нас теж є шмат мотузки. Давай прив’яжемо її до твоєї. Може, вистачить.

Урсу опустив мотузку, Йонел доточив до неї мотузку від надувного човна. Потім пустив зв’язані мотузки до водоспаду. І ледве втримався від лайки. Мотузка лише торкалася води озера, а до найближчого від Урсу дерева, до якого він хотів її прив’язати, було ще метрів три. Всього три метри, і Віктор міг би спуститися зі свого редуту самовбивці, а інші могли б розгойдуватися в повітрі і м’яко опускатися на берег озера.

— Не вистачає! — сказав він. — Всього три з лишком метри. Але ось-ось прийдуть Дан і Лучія. Не турбуйтесь…

— Урсу! — крикнула Марія. — Як там Лучія? І Дан? А ти, Урсу, як почуваєш себе?

«Що їй відповісти? — думав Урсу і про неї, і про тих, що побігли до турбази. — Чи ж я знаю, що вони там роблять? Аби хоч поквапились…»

— Добре! — відповів він нарешті, навіть не усміхнувшись. — І вони… дуже добре…

На турбазі було повно гостей. Одні вже провели тут багато днів і вечорів, інші вперше переступили її поріг, і був ще серед них один гість, котрого завідувач турбази сприйняв за інспектора, хоч його досі ніхто тут не бачив і ні з віку, ні з вигляду він не скидався на інспектора, такий собі звичайний старенький з білим волоссям, трохи стомлений, але із жвавими допитливими очима, йому подобалося весь час пихкати люлькою, подібної, знову-таки, тут ніхто не бачив.

— То, кажеш, тебе звати Васіле… — звернувся старий до завідувача. — Чудово! А скажи-но мені, Васіле, у тебе тут не зупинялася група підлітків? Шестеро чи семеро, один із них маленький і кирпатий, у нього таке ніби солом’яне волосся, а сам він непосидющий…

— Ні, моше Тімофте… — сумно відповів завідувач. — Їй-богу, ні. Може, вони прийдуть пізніше.

— А куди ж вони пішли, ці хлопці? — одразу ж поцікавилася дружина завідувача, хирлява жінка з тоненьким носом, переляканим поглядом і з волоссям, накрученим на вічні папільйотки.

— Мабуть, у Чорну печеру, як і мали намір…

— Ой лишенько! — перехрестилася й тричі сплюнула дружина завідувача. — Як же вони пішли туди, господи! Вся печера напхом напхана духами! Господи, заступи й сохрани.

— Знову починаєш? — зизом зиркнув на неї завідувач.

Двері турбази відчинилися дуже вчасно, ніби саме для того, аби завадити бійці між подружжям. Два чоловіки, які ввійшли на турбазу, привіталися до присутніх кивком голови, пошукали когось очима і, не знайшовши, один із них звернувся до завідувача:

— Ви не бачили тут цими днями мисливця Некулая Петрекеску?

— Це отого мисливця з великим носом, який вціляє птахів на льоту? — спитав якийсь чабан, що закам’яніло стояв перед шинквасом, зіпершись на велетенську гирлигу.

— Ви його бачили?

— Здається, вчора бачив, — відповів чабан. — Так, учора вранці. Він ішов ніби до печери, сам, із рушницею, так як він ходить завжди.

— До печери, кажете?

— Так, так… По старій стежці…

Прибулі пошепки перекинулися словом і обидва вийшли з турбази. Вони дуже поспішали.

Старий із люлькою глянув у вікно, але там тільки стояла хмара куряви, що знялася вслід за двома верхівцями. Він спантеличено похитав головою й знову заходився пихкати. Дружина завідувача нечутно підійшла до нього й таємниче зашепотіла на вухо:

— Ось хрест святий, моше Тімофте… вся печера напхом напхана духами… І все привиди та вовкулаки… Господи! Скільки понарозказував нам Петрекеску про тамтешні з’яви! Хай бог боронить! І як же це ви дозволили внученькові, моше Тімофте! Ось вам хрест святий!

Але тут жінка помітила кілька гострих поглядів, що люто свердлили її, і кухоль у руці завідувача, готовий полетіти в її бік. Вона помацала папільйотки й подалася до своєї кімнати. Там вона спершу гляцула в дзеркало й поправила золотисте волосся, потім визирнула в вікно. Вона була так захоплена своїми чудовими папільйотками, що спершу й не помітила двох істот, котрі хазяйновито й дуже спокійно знімали білизну з мотузки, натягнутої за турбазою, і складали на траву, а були то тільки рушники та скатерки, білі, наче хмари. Жінка запримітила рух за турбазою лиш після того, як Лучія й Дан побачили її в вікні й заховалися в білі, дуже чисті простирадла — єдиний сховок, який могли знайти хазяйновиті й дуже поспішливі черешняки.

Жінка біля вікна із волоссям, накрученим на папільйотки, не знепритомніла, побачивши привидів, які, знявши білизну, майнули в кущі, тільки тому, що їй захотілося відплатити чоловікові, показати йому, хай побачить на власні очі, невірний недовіра, як ходять і які вони з вигляду ті духи. Жінка прожогом вискочила до нього й заверещала так, що здавалося, ніби вона заповзялася порвати собі голосові зв’язки:

— Васіле-е-е! Іди сюди-и! Сам побачиш привидів, недовірливцю! Іди швидше, поки вони не сховалися зовсім!

Але Васіле так глипнув на неї, а два кухлі, які він тримав у руках, мали таке величезне бажання полетіти в неї, що жінка відчула, ніби в неї ноги стали набиті