Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

Коли б уміли ми терпіти так, як Він Терпів, заради Правди, люті муки, - Були б ми вквітчані найкращими з перлин Високої Христової науки. Коли б уміли ми втішати так, як Він Втішав надіями - пелюстками любови, - Не чули б ми сирітських немічних квилінь, Не знали б, як ридають гірко вдови. Коли б уміли ми молитись так, як Він Молився, непорочними устами, Сам Утішитель найскорботніших хвилин Ісус, Син Божий, був би всюди з нами!

Редакційна колегія нашого журналу "Розвага", що складалася з сорока чоловіка полонених, якось вибилася з-підо впливу старенького професора Ст.Смаль-Стоцького, не вживає "ь" в словах "сміх", "світ" і т.д., і старенький смертельно не любить редакційну колегію, як не любить смертельно й невеличкого собаку "Сніжка", занесеного до табору доктором права Осипом Охримовичем, щоб собачого податку не платити.

А "Сніжка" не любить наш любий професор тому, що "Сніжок" завжди в найпатечніший момент, коли професор, тисячі доказів навівши повній авдиторії, підходить до самого краю катедри й гаряче, переконливо закінчує:

- Отже, мої панове, не пишіть "шміх", а пишіть ви завжди "шшшшьміх" (йому бракує трохи зубів), - "Сніжок" у той саме найпатетичніший момент не дає професорові скінчити, він зривається з рук якогось слухача, що досі його ніжно голубив, поза вухами чухаючи, вибігає поперед саму катедру і, роздратований надприродніми звуками свистошипіння (з м'яким знаком!), гукає просто в вічі лекторові:

- Гав-гав-гав! Гррррр...

Тоді почувається якась загальна ніяковість, хтось із слухачів підскакує до "Сніжка", хапає його за вуха й викидає геть із барака, а професор уриває рівну нитку своїх логічних доказів із граматики украінськоі мови.

Між іншим: професор Осип Охримович приносить "Сніжкові" з дому харчі, а в тих харчах трапляються часом і не зовсім обсмоктані маслаки, і "Сніжкові" дуже заздрить багато мешканців фрайштадтського табору з тих, що ні пакунків із дому не дістають, ні гонорару за вірші у "Віснику" не одержують... І "Сніжка" таки з'їдають мешканці фрайштадтського табору. Отак пропав, та й пропав собака безслідно, і тільки вже на весну, коли розтали сніги попід бараками, знайдено було купку обсмоктаних собачих кісток та клоччя білої-білої, як сніг, "Сніжкової" шерсти.

Не любить старенький і професора Осипа Охримовича, може, за те, що він молодий такий і такий популярний у таборі, не любить він, мабуть, і сам себе, а коли й любить, то хіба свою неперевершену пунктуальність.

Але ми всі - коли й не всі, може, любимо, то, безперечно, всі глибоко шануємо цього старенького юнака, відомого в Европі видатного українського вченого, що вибився в люди самотужки з убогої, злидарської родини.

Решта наших професорів - теж мобілізовані, але ходять вони чомусь у цивільному, як звичайні собі люди.

З них найулюбленіший у всіх отой самий доктор права Осип Охримович, "вуйко" (дядько) Юнко, як звали його всі, на відміну від просто "дядька" Василя Сімовича, що про нього мова далі. У вуйка таке затишне, кукібне приміщення в місті, і вуйко часто закликає до себе найближчих робітників із журналу, артистів, художників (крім Юрася Балицького, що саме перед війною скінчив у Парижі академію мистецтв, був іще у Фрайштадтському таборі Іван Бабій - талановитий самоук-самородок), і фактичного редактора журналу Федора Шевченка з Поділля - близького родака самого Тараса Григоровича Шевченка. Федір Шевченко неймовірно подібний до Тараса Григоровича, особливо на фото, і такий маленький, руденький у натурі.

А взатишному вуйковому приміщенні - товариство таке хороше, таке привітне, що його за все життя не забудеш.

Професор Осип Охримович нічого не викладає, бо на ньому, крім журналу, всі таборові клопоти: він і продукти для кооперативної чайні добуває, і окремі щоденні доручення сотень товаришів із табору на "вільному ринку" ретельно виконує, і багатотисячне листування з полоненими поза табором провадить, і на вічах політичні доповіді - "що діється в світі" - читає.

Доктор Домбчевський Роман. Йому двадцять вісім років, у нього велика, чорна борода й лиса, як коліно, голова. Керує хоровим гуртком імени Михайла Вербицького та музичним - імени Миколи Лисенка, грає на скрипці і ... балакає. Грає й балакає, балакає і грає безнастанно. Надзвичайно делікатна, мила людина. Коли зустрічається з вами ранком, кидається з широко розпрозтертими, мов для обіймів, руками, ще здалека гукає:

- Здорові любий товаришу! Як ся маєте?

А чи купив він вам каніфолі до скрипки що так щиро обіцяв учора, чи струну, чи пачку тютюну? Даремно питатимете. Ніколи в світі не виконав жодної обіцянки надокучливим братам-полоненим. Поганий політик:

- Як старенький (цебто, професор Ст.Смаль-Стоцький), так і я, любий товаришу Доктор Микола Чайковський. Той самий, що багато пише й друкує про літаки. Викладає математику. Сімнадцять раз зустрівши вас на території табору, сімнадцять раз простягає руку, з руба поставленою долонею, і щиро-щиро вітається. Відвернеться і забуде. І знову вітається. Приїздив до табору його старий-старий батько, відомий у Галичині повістяр. Була тепла, сердечна зустріч у загальному бараці.

Доктор і професор-філолог Василь Сімович. "Дядько Василь". Прекрасної, лагідної вдачі, працьовита, наполеглива в роботі людина. Це він, прощаючись з усім табором, саме коли мене привезли до Фрайштадту, перед виїздом своїм до якогось німецького табору, довго вмовляє всіх своїх учнів - ніколи й ні за яких обставин у житті не цуратися й найчорнішої роботи для великої справи - культурно-національного відродження українського народу. Мабуть, його прощальна лекція не самому тільки мені запала глибоко в мозок на все життя...