Павло Коломієць - Невідоме Розстріляне Відродження

Чи так напитися схотіли спраглі губи З криниці болю, з джерела образ. Так дівчина над лісовим струмочком, На мостом перекинутій вербі, Співає тихим, тьмяним голосочком Про сокола, що горлицю любив… А потім схилиться і жалібно заплаче, Що папороть у гаї не цвіла, Що чорний крук над трупом знову кряче, Що сині очи стали мов зі скла — І прийде випадковий подорожній, Немов би чув, неначе знав усе, І в подарунок чистий і порожній Їй зайвину весни своєї принесе… IV Так сталося… Порожня і велична І знов холоне чорная земля, І на скрижалях мудрих і одвічних Вам присуд пишеться, спустошені поля. Ти хочеш знати, як чуже сумління Керує в мороці і зрячим, і сліпим; Се тільки так: в непевнім шумовинні Скоритися промінням золотим… Ти хочеш знати, як у лютім герці Вбивається прекрасне й молоде; Се тільки так: твоє розбите серце Знов золотою квіткою цвіте… Ти хочеш знать, як тьмяні мертві фарби Живуть і дихають від дотику митця, Се тільки так: сховай нетлінні скарби, Пий трунок самоти в коханні до кінця. Так сталося… В утомі без змагання Ще раз скорилася покривджена земля… Ти хочеш знать, як губиться кохання? Се вічна радість для таких, як я. V Колись у день, як сонцю буйну славу Гули чмелі у квітах запашних, — Я лугом йшла… його достиглі трави Аж до рамен торкалися моїх… Я лугом йшла… А в небі вічна зміна, А в небі оргія перлинно-білих хмар, Купайлів день в одвічнім шумовинні Заносив ніж і готував удар. А в тілі і в душі така блискуча повня, Така нестерпна сили зайвина, І так хотілося: на білім щастя човні з уст гранатових отруту пить до дна… І думалось……. ось-ось за поворотом стріну, Підійде зараз той, хто все життя чекав… Нікого навкруги… лиш вічна в небі зміна Та море роменців в зеленім морі трав… Жила… і плутала барвистими стежками, Але навіки привидом моїм Лишилось поле з білими квітками Та вічна зміна в небі голубім…