Наомі Новік - Ті, що не мають коріння

зараз станеться, та замало, аби щось із цим зробити. Я зіщулилася під Саркановою рукою, витріщившись на нижній бік столу; крізь важкі дерев’яні балки було видно маленькі просвіти. Тоді гарматне ядро пробило підвіконня, а відчинені шибки з тріском розлетілися на скалки. Саме ядро котилося далі, поки кам’яна підлога не зупинила його з важким гупанням; тоді воно розірвалось, і з нього ви­йшов киплячий, повзучий сірий дим.

Саркан різко затулив мені рота й носа рукою. Я затримала дихання — упізнала кам’яне заклинання. Доки сірий туман неквапом котився до нас, Саркан жестом ніби підчепив стелю, і йому в руку плавно опустилась одна з куль-вартових. Він трохи надірвав її оболонку, зробив отвір і ще одним безмовним і владним жестом запустив у кулю сірий дим, аж доки він увесь не опинився всередині, вируючи, наче хмара.

Легені в мене розривалися ще до того, як він закінчив. Крізь пробиту стіну гучно свистів вітер; книжки були розкидані, а їхні розірвані сторінки гучно шелестіли. Ми притулили стіл до відкритого пролому, щоб не випасти з вікна. Саркан підняв ганчіркою шматок розжареного гарматного ядра та потримав вартового поруч з ним, неначе наводячи пса на слід.

— Меня кайжа, стоннан оліт, — сказав він вартовому і штовхнув його в нічне небо. Вартовий відлетів, а його сірість змеркнула до простого клаптика туману.

Усе це, напевно, зайняло кілька хвилин — не більше, ніж я могла стримувати дихання. Та в шанець уже набилися нові Марекові вояки, які відкинули баронових людей назад до першого тунелю. Соля закинув ще одну пор­цію стріл і відкрив для них більше місця; ба навіть більше — Марек і його лицарі їхали за ними просто за стіною, підганяючи бійців: я бачила, як вони використовують проти власних вояків канчуки і списи, спрямовуючи їх крізь пролом.

Хоч як це було жахливо, але тих, хто був у передніх лавах, мало не штовхали на клинки оборонців. За ними наступали інші вояки, і бароновим солдатам мало-помалу доводилося відходити, ніби то випихали з пляшки корок. Шанець уже був заповнений трупами — їх було дуже багато, і вони лежали один на одному. Марекові вояки навіть видиралися на їхні купи, щоб осипати баронових людей стрілами згори, наче їх не обходило, що вони стоять на тілах власних загиблих товаришів.

Із другого шанця баронові люди почали кидати за стіну Сарканові кулі із зіллям. Вони приземлялися синіми вибухами, хмарами, що розповзалися між вояків; люди, які потрапляли всередину туману, падали на коліна чи незграбно перекидалися з ошелешеними очима та повільно засинали. Проте за ними надходили нові вояки, що видиралися на них і затоптували їх, як мурах.

Дивлячись на це химерне видовище, я відчула дикий жах.

— Ми неправильно оцінили ситуацію, — промовив Саркан.

— Як це йому вдається? — запитала я тремтячим голосом. Марек, здавалося, був настільки рішуче налаштований перемогти, що його не обходило, наскільки дорогими ми зробимо стіни; він заплатить будь-яку ціну, без жодних обмежень, а вояки все йтимуть і йтимуть за ним на смерть. — Він, напевно, заражений… — я не могла уявити собі більш нічого, що дозволило б йому марнувати життя власних бійців отак, наче воду.

— Ні, — заперечив Саркан. — Марек б’ється не заради вежі. Він б’ється заради трону. Якщо він програє нам тут і зараз, ми виставимо його слабким перед магнатами. Він загнаний у куток.

Я мимохіть зрозуміла. Марек насправді був готовий змарнувати все, що мав. Жодна ціна не буде зависокою. Через те, скільки бійців і чарів він уже використав, ситуація буде ще гіршою, як тоді, коли людина після фальшивих грошей викидає справжні, бо не може змиритися зі втратою того, що вже втратила. Ми не могли просто стримати його. Нам доведеться битися з ним до останнього бійця, а він ще міг вливати їх у бій тисячами.

Гармати ще раз заревли, наче підкреслюючи жахливе осяяння, а потім — яке щастя — раптово замовкли. Сарканів плавучий вартовий впав на них і розірвався, торкнувшись розпеченого заліза. З десяток вояків, що опікувалися гарматами, застигли статуями. Один боєць завмер перед лівою гарматою, запхнувши у ствол шомпол; інші, тягнучи праву гармату назад, на місце, зігнулися над канатами, за які можна було триматися; ще дехто мав у руках гарматні ядра чи мішки. Такий собі пам’ятник незавершеній битві.

Марек негайно наказав іншим бійцям піти прибрати статуї від гармати. Вони почали відпихати й відтягувати статуї, звалюючи їх у багнюку. Побачивши, як один з них збиває зі статуй пальці, щоб висмикнути канати, я здригнулася; мені хотілося крикнути вниз, що обернені на камінь люди ще живі. Проте я не думала, що Марек цим перейматиметься.

Статуї були важкі, а робота просувалася повільно, тож ми одержали короткий перепочинок від гарматного вогню. Я знайшла опору та повернулася до Саркана.

— Чи послухав би він, — заговорила я, — якби ми запропонували здатися?

— Звісно, — відповів Саркан. — Він би негайно стратив нас обох, а видати дітей — це все одно, що перерізати їм горлянки, але послухати він був би дуже радий, — він узявся боротися із заклинанням стріл замість мене — показав рукою та вимовив замовляння неправильного напрямку, і в зовнішню стіну влучила ще одна порція стріл зі сріблястими канатами. Він потрусив долонею та зап’ястком, опустивши очі.

— Уранці, — нарешті сказав він. — Навіть якщо Марек готовий знищити все своє військо, люди не можуть битися нескінченно, без відпочинку, їжі та питва. Якщо ми зможемо стримати їх до ранку, йому доведеться ненадовго їх відкликати. Тоді він, можливо, буде готовий до перемовин. Якщо ми зможемо стримати їх до ранку.

Ранок видавався далеким.

Ритм бою ненадовго сповільнився. На цей час баронові люди вже повністю відступили до другого шанця, заповнивши прохід трупами, щоб Марекові вояки не могли йти далі. Марек їздив на коні за стінами туди-сюди, роздратований, обурений і нетерплячий, а його бійці на очах у нього силкувалися змусити гармату вистрілити знову. Поряд із ним Соля, перейшовши на стабільний ритм, кидав у другий шанець оберемки стріл.

Кидати це заклинання йому було легше, ніж нам — його відбивати. Наконечники стріл були роботою Алоші. Вони хотіли знайти шлях до плоті, а він лише показував, куди їм прямувати. Ми ж тим часом намагалися відхилити їх від цілі, борючись не лише з його заклинанням, а й з її — із силою її волі, з ударами молота, що вбивали в залізо чари та рішучість, і навіть із природним льотом стріл. Їх відхиляння було безперервною тяжкою роботою, а тим часом Соля викидав у повітря свої срібні дорого­вкази широкими невимушеними змахами руки, наче людина, що засіває насіння. Нам із Сарканом довелося працювати по черзі; кожен із нас ловив по порції стріл за раз, і щоразу це давалося