Наомі Новік - Ті, що не мають коріння

У цій роботі був якийсь природний ритм — відтягнути порцію стріл, наче тягнучи важку рибальську сітку, а тоді зупинитися, щоб ковтнути трохи води й відпочити, доки працює Саркан; опісля я підходила до вікна знову. Проте Соля знову й знову порушував ритм. Він викидав стріли саме через найгірший проміжок часу — достатньо часто, щоб нам між ними ніколи було присісти без необхідності підскакувати; потім же він час від часу вичікував довше, натомість кидав стріли на нас або швидко посилав одну за одною дві порції.

— Не може бути, щоб він мав нескінченний запас стріл, — промовила я, притулившись до стіни, спустошена та зболена. Поруч із лучниками були хлопчаки, які полювали на використані стріли, витягаючи їх із трупів і стін, у яких вони застрягли, та відносячи їх назад для нових пострілів.

— Ні, — відповів Саркан, дещо відчужений і далекий; він також замкнувся у собі через невпинний витік чарів. — Але він викидає їх потроху. Мабуть, їх йому вистачить, щоб протриматися до ранку.

Відстоявши наступну свою чергу, Саркан ненадовго вийшов із кімнати й приніс закупорений скляний слоїк із лабораторії, повний вишень у сиропі. На столі у віддаленому кутку бібліотеки він тримав великий срібний самовар, у якому ніколи не закінчувався чай; він пережив руйнацію, заподіяну гарматним ядром, хоча тендітна скляночка впала й розбилася. Натомість він налив чаю у дві мірні миски та підсунув слоїк із вишнями до мене.

Це були черешні темного винно-червоного кольору із садів під Вьосною, що посередині долини, зацукровані та заспиртовані. Я підмішала дві повнісінькі ложки й жадібно вилизала ложку дочиста. Для мене вони мали смак домівки, та ще повільних чарів долини, що спочивали в них. Він же вмочив собі лише три з них, обачно та виважено, а ложку витер об вінце слоїка, неначе й тепер проявляв обережність, аби не з’їсти забагато. Я поглянула вбік і радо випила свій чай, узявшись за миску обома руками. Ніч була теплою, та я відчувала, що змерзла до кісток.

— Приляж і поспи трохи, — запропонував Саркан. — Він, мабуть, спробує зробити останній ривок перед самим ранком.

Гармати, нарешті, уже вистрілили знову, та великої шкоди не заподіяли: як мені подумалося, усі бійці, які дійсно знали, як їх обслуговувати, були уражені кам’яним заклинанням. Кілька ядер не долетіло, приземлившись посеред Марекових же людей, або пролетіли надто далеко й повністю оминули вежу. Стіни трималися. Баронові люди вкрили другий шанець піками та держаками списів, а тоді накрили їх своїми ковдрами й наметами, ховаючись від стріл.

Я почувалася повільною навіть після чаю, стомленою і тупою, наче ніж, яким різали дерево. Я склала килимок один раз, аби зробити постіль, і прилягти на нього було надзвичайно приємно. Але сон не приходив. Срібні спалахи стріл освітлювали віконну раму згори через довгі нерівні проміжки часу. Бурмотіння Сарканового голосу, що відвертало їх, здавалося далеким. Його обличчя було приховане тінями, а профіль різко виділявся на тлі стіни. Підлога вежі в мене під щокою та вухом ледь помітно дрижала від бою, наче від далекої важкої ходи гіганта, що наближався.

Я заплющила очі й спробувала думати лише про власне дихання. Можливо, я поспала якусь мить; потім я впала уві сні та одразу раптово сіла. Саркан дивився вниз крізь розбите вікно. Стріли вже не літали. Я підвелася й долучилася до нього.

Лицарі та слуги товклися довкола Марекового намету, наче стривожені бджоли. Королева вже вийшла з намету. Вона була у броні — у короткій кольчузі на простій білій сорочці, а в одній руці тримала меч. Марек під’їхав до неї та нахилився вниз, заговоривши. Вона підняла на нього погляд; її обличчя було ясним і сталево-суворим.

— Вони віддадуть дітей Пущі, як віддав мене їй Василій! — гукнула вона до нього, і її голос пролунав достатньо гучно, щоб його можна було почути. — Хай спершу розітнуть мене!

Марек завагався, а тоді зіскочив із коня та наказав принести йому щит; він і сам оголив меча. Решта його лицарів спішувалися неподалік, а Соля був поруч із ним. Я безпорадно поглянула на Саркана. Мені майже здавалося, що Марек, довівши до загибелі стільки своїх людей, заслуговує смерті; але якщо він і справді в це вірив, якщо він думав, що ми плануємо зробити з дітьми щось жахливе…

— Як він міг у це повірити? — запитала я.

— Як він міг переконати себе в тому, що все інше було збігом? — мовив Саркан, уже підійшовши до своїх книжкових полиць. — Це — брехня, що пасує до його бажання, — він підняв з полиці обома руками один том, масивну книгу заввишки майже три фути. Я потягнулася, щоб йому допомогти, та мимоволі відсмикнула руки: вона мала палітурку з якоїсь почорнілої шкіри, яка здавалася жахливою на дотик, липкою — і ця липкість не стиралася з моїх пальців.

— Так, я знаю, — сказав він, опустивши її на своє крісло для читання. — Це текст із некромантії, він жахливий. Але, як на мене, краще вже двічі використати мерців, аніж іще когось із живих.

Заклинання було записане розтягнутим старомодним шрифтом. Я спробувала допомогти йому його читати, але не змогла — відсахнулася вже від перших слів. Коренем цього заклинання була смерть; це була смерть від початку до кінця. Я навіть погляду на нього не витримувала. Дивлячись на моє страждання, Саркан роздратовано насупився.

— Ти що, розклеїлася? — поцікавився він. — Здається, ні. Що за чортівня сталася? А втім, піди спробуй їх сповільнити.

Я відскочила, рада відійти подалі від тієї книжки, та поквапилася до вікна. Я підхопила з підлоги уламки каменю та щебінь і спробувала застосувати до них заклинання дощу, так само, як застосувала його до глека з водою. На Марекових вояків зливою посипалися порох і камінці. Їм довелося сховатись, затуливши голови руками, але королева навіть не зупинилася. Вона пройшла крізь пролом у стіні; вона перелізла через трупи, а поділ її сорочки при цьому просочувався кров’ю.

Марек та його лицарі кинулися поперед неї, тримаючи щити над головами. Я заходилася кидати на них важчі камені, більші уламки, що виростали у брили, але хоча кілька з вояків і повалилися на коліна, більшість залишалася в безпеці, сховавшись під щитами. Вони дійшли до проходу й почали хапатися за трупи і прибирати їх з дороги. Баронові люди кололи їх списами. Марекові лицарі витримували удари по щитах і обладунках. І не витримували теж: півдесятка з них полягло, тіла в повних блискучих обладунках попадали мертвими. Проте вони сунули далі, утворили пролом, і королева зайшла всередину.

Я не бачила, як б’ються всередині тунелю, але там бій закінчився швидко. З проходу полилася кров, чорна у світлі смолоскипів,