Петро Михайлович Кралюк - Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів

(1845). У ній піднімається тема завоювання імперською Росією Північного Кавказу, де жили мусульманські народи. Частина цих народів належала до тюркського світу.

«Кавказька тема» займала помітне місце в тогочасній російській літературі. Олександр Пушкін пише поему «Кавказький бранець», йому ж належить твір мемуарного характеру «Подорож до Арзрума під час походу 1829 р.». Дія відомого прозового твору Михайла Лєрмонтова «Герой нашого часу» теж відбувається на Північному Кавказі. Американська дослідниця Ева Томпсон цілком справедливо вказала на імперські ідеї в цих творах, на те, що в них свідомо виправдовувалося російське завоювання. Ні Пушкін, ні Лєрмонтов, писала вона, «не мали жодних сумнівів щодо справедливості своєї справи, навіть якщо іноді вони поділяли персонажів на достойних… та негативних… Вони не мали жодних сумнівів, що землі, на яких вони бували, були б багатшими як частина цивілізації, вдягненої в однострої російських козаків»646. До цього можна додати й те, що ідейно близькі до названих письменників-класиків декабристи, маючи на меті побудову «демократичної імперії», вважали, що кавказькі народи необхідно упокорити, а деякі з них взагалі депортувати з рідної землі647.

Шевченків «Кавказ» помітно виділяється на фоні цих творів антиімперською спрямованістю. Автор присвячує поему своєму другу графу Якову де Бельмену (1813—1845). З останнім Шевченко познайомився влітку 1843 р. Між ними швидко зав’язалися дружні стосунки, що тривали близько року. Влітку 1844 р. де Бельмен був відправлений на Кавказ у діючу армію ад’ютантом командира 5-го корпусу генерала О. М. Лідерса. Під час Даргинського походу, коли російські війська зруйнували резиденцію Шаміля Дарго, корпус Лідерса опинився в пастці. Тоді ж у сутичці з горцями й загинув де Бельмен648.

Здавалось, вбивство одного з найбільших друзів мало б породити в Шевченка ненависть до горців. Натомість у «Кавказі» бачимо зовсім іншу реакцію. Винуватцем загибелі де Бельмена автор вважає імперську політику Росії, пише, що, завдячуючи їй, «Лягло костьми / Людей муштрованих чимало». А сліз та крові, пролитої задля слави «батюшки-царя», вистачило, щоб «напоїть всіх імператорів»649.

Цікаво, що Шевченко пов’язує імперську політику Росії з християнством. Він пише:

«Од молдаванина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує! У нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає…»650

Водночас автор демонструє відверту прихильність до народів Північного Кавказу. Йому імпонує те, що вони борються за свободу на своїй же землі, за свій хліб (чурек) та свою хату (саклю). Шевченко, на відміну від російських авторів, не показує ніякої «цивілізаційної зверхності» над кавказькими народами, з повагою ставиться до способу їхнього життя та їхньої віри. Вони для нього герої, лицарі, яким «Бог помагає»:

«І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!»651

Такої відвертої антиімперської інтерпретації «кавказької теми» освічена Росія не знала.

Шевченко також мав змогу безпосередньо спілкуватися з тюркським населенням. У 1847 р. його заслали в Казахстан, де він мав можливість познайомитися з місцевим тюркомовним людом. Його він, як правило, іменував киргизами. У вірші «Сон» («Гори мої високії…»), написаному поетом у 1848 р. в Орській фортеці, є такі слова:

«Блукав я по світу чимало, Носив і свиту і жупан… Нащо вже лихо за Уралом Отим киргизам, отже, й там, Єй же богу, лучше жити, Ніж нам на Украйні. А може, тим, що киргизи Ще не християни?..»652

Шевченко демонстрував непідробний інтерес до місцевого казахського населення. Його цікавив казахський побут, фольклор, релігійні вірування. І хоча він називає казахів дикунами, але не вживає це слово в негативному розумінні. Тут варто враховувати, що Шевченко виступав як противник «цивілізації», протиставляючи їй «природність». Дикість же часто трактується ним саме як природність.

Показовим у плані інтересу поета до казахських звичаїв та вірувань є вірш «У Бога за дверима лежала сокира…» (1848). Очевидно, задум цього твору виник, коли Шевченко здійснював переїзд від Орської фортеці до Раїмського укріплення. По дорозі побачив одиноке зелене дерево в пустельній місцевості, що вразило його уяву. Про це він пише в повісті «Близнюки»: «По обыкновению транспорт снялся с восходом сонца, только [я] не по обыкновению остался в арьергарде. Орь осталася вправо, степь принимала по-прежнему свой однообразный, скучный вид. В половине перехода я заметил: люди начали отделяться от транспорта, кто на коне, а кто пешком. И все в одном направлении. Я спросил о причине у ехавшего около меня башкирского тюря, и он сказал мне, указывая