Петро Михайлович Кралюк - Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів

на його хулу, перераховував йому всю непостійність і зраду Ханів, його попередників, до народу Руського виявлені, а особливо під час баталії з Поляками під Берестечком. Зробив перелік також приносам і жертвам, їм від нього дарованим, які значили великі суми, так би мовити царські багатства, безсоромністю відплачені. Пригадав при тому і всі підмоги козацькі, багато разів Кримцям подані супроти їхніх недругів з пожертвуванням численних воїнів, що головами своїми за них наклали і що за них винагороджені тоді були Козаками самим лише бардаком і кумисом Татарським, себто їхнім нектаром і амброзією, а згодом багатьма обманами, зрадами та всякого роду грабунками та зухвальством, що вигубили силу-силенну народу Руського з допомогою протекторів своїх, Турків, непримиренних ворогів Християнства, котрі те лиш і чинять, що переслідують його та винищують без жодної причини, а за самим лише дивним правилом Алькорану свойого»642. Антитатарські й антитурецькі мотиви в «Історії русів» загалом зрозумілі. Вони не лише узгоджувалися з відповідними мотивами у фольклорі і в творах козацьких літописців.

У той час, коли писалася «Історія русів», йшло змагання Туреччини й імперської Росії за Північне Причорномор’я, яке супроводжувалося низкою війн. І не виключено, що автор «Історії русів» брав участь у цих війнах.

Антитюркські ідеологеми, стереотипи знайшли відносно широке поширення в українській художній літературі, зокрема в історичній белетристиці. Наприклад, це стосується Михайла Старицького (1840—1904), Данила Мордовця (1830—1905) та інших. Мала ця тенденція продовження і в українській літературі ХХ ст. – причому в літературі різного ідейного спрямування (національно орієнтованій, радянській, «дисидентській» тощо). Перелік цих творів, їхній аналіз, розгляд у них антитюркських мотивів зайняв би багато місця. Загалом ці мотиви не є оригінальними. Це переважно повтор «антитюркських штампів» українського фольклору, козацьких літописів та «Історії русів». Навіть у творах, у яких доводилося вести мову про досягнення османського світу, зустрічаємо чимало антитюркських моментів. Маються на увазі твори про Роксалану, дружину турецького султана Сулеймана І. Таких в українській літературі є чимало. Найбільш відомі серед них повість Осипа Назарука (1883—1940 «Роксолана» (1930) й роман під такою ж назвою Павла Загребельного (1924—2009), що побачив світ у 1980 р.

Та все ж в Україні були автори, які намагалися зрозуміти й пізнати тюркський світ, відходячи від антитатарських і антитурецьких стереотипів. До таких варто віднести передусім Тараса Шевченка. У його творчості зустрічаємо неодноразове звернення до ісламської, переважно тюркської проблематики. Причому письменник пройшов непросту еволюцію від негативного ставлення до тюркського світу до позитивного.

У ранній творчості Шевченка, радше, бачимо ставлення негативне. У написаній ним у 1843 р. п’єсі «Назар Стодоля» в одному з епізодів наводиться легенда про «турецьку царицю», що пожирає дітей: «У венгерській стороні, у цесарців, за шляхетською землею, стоїть гора висока; а в тій горі нора глибока; в норі сидить не звір, не птиця – турецька цариця. Сидить вона сто тисяч літ, не молодіє, не старіє, тілько дедалі зліє; їсть вона од схід до захід сонця – не хліб печений, не курей і не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дітей за те, що коли ще була у Туреччині важкою, так їй сказав арменський знахар, що вона родить дочку і дочка та буде, як підросте, в тисячу раз краще її. От вона справді, як родила дочку, так і з’їла її, та з того часу сидить у норі і, не вгаваючи, усе їсть дітей; не розбира, хоть хрещені вони, а хоть нехрещені, їсть усіх, їсть тобі всіх, та й годі, – і дівчаток, і хлопчиків…»643 Загалом легенда має романтичний характер. Водночас у ній виявляється певний негативізм до «турецької землі».

У ранніх творах Шевченко звертається до теми походів козаків на Туреччину, зокрема в поезіях «Іван Підкова» та «Гамалія». Власне, «Гамалія» (1842) – це якраз є романтизована оповідь про такий похід. У цьому творі знайшли відображення розповіді про морські виправи запорізьких козаків на Константинополь (Стамбул). Інформацію про них поет міг черпати як із фольклорних творів, які чув у дитинстві, так і з деяких праць історичного характеру.

Проте на створення поеми вплинув ще один чинник. Це орієнталістські захоплення вчителя Шевченка Карла Брюллова. Взагалі в той час інтерес до екзотики Сходу був притаманний багатьом європейським інтелектуалам, у т. ч. й російським. Брюллов здійснив подорож у Грецію й Туреччину, де робив замальовки644. Його орієнталістські захоплення передалися Шевченку. Останній створив акварель «В гаремі» (1843). Також, ймовірно, під впливом Брюллова Шевченко в поемі «Гамалія» пише про околицю Стамбула – Скутар. У Скутарі й відбувається основна дія поеми. А як відомо, в Брюллова є акварель «Турецьке кладовище в Скутарі».

Звісно, в «Гамалії» зустрічаємо деякі антитурецькі моменти. Наприклад, з іронією ведеться мова про туркеню, яку можна сприйняти як узагальнений образ Туреччини. Приблизно так само говориться й про «султана», котрий дрімає в «харемі». Загалом Туреччина подається як багата й водночас лінива, розманіжена країна. Але в цій країні страждають українські козаки-невільники, яких їде визволяти Гамалія з хлопцями. Страждання невільників породжує ненависть до турків. Звідси заклик, який автор вкладає в уста Гамалії: «Ріж і бий! Мордуй невіру-бусурмана!»645.

Проте такі антитурецькі моменти аж ніяк не є визначальними. У поемі маємо романтичну візію, де вигаданий герой Гамалія здійснює «незвичні» вчинки. Адже похід через Чорне море і напад на добре укріплений Стамбул – це щось надзвичайне. Цікаво, що Шевченко в цій поемі називає Туреччину Візантією. Мимоволі виникають асоціації з походами давніх русичів на землі Ромейської імперії. Цікаво також, що вигаданий герой поеми має не слов’янське ім’я. Радше, це ім’я тюркського походження. Чи зробив це Шевченко свідомо чи ні, наділивши свого героя таким іменем, можна лише гадати.

До відомих творів Шевченка відноситься поема «Кавказ»