Маріо Пьюзо - Сицилієць

високопоставлених і простих. Багатії були позбавлені соціальної свідомості й пригноблювали бідняків своїми кримінальними зв’язками з мафією. Мафія прикидалася, що захищає незаможних, але наймалася до багатіїв, щоб гнобити їх. Селяни були надто горді, мали такі его, що пишались у вбивствах, хоча й могли через це провести решту своїх днів у в’язниці.

Але тепер усе зміниться. Інспекторові Веларді нарешті розв’язали руки, дозволили випустити свої загони. Тепер усі побачать, чим його таємна поліція відрізняється від цих блазнів карабінерів.

На превеликий подив Веларді сам міністр Трецца віддав наказ затримати всіх тих, хто отримав перепустки з червоною облямівкою за підписом міністра, — ті всемогутні перепустки, які дозволяли проходити застави, носити зброю, уникати рутинних арештів, — затримати й посадити в окремі камери. Перепустки відібрати. Особливо це стосувалося Аспану Пішотти й Стефана Андоліні.

Веларді готувався до роботи. Андоліні чекав у передпокої їхньої звичної зустрічі — сьогодні він матиме сюрприз. Веларді підняв слухавку, викликав капітана й чотирьох сержантів. Сказав їм готуватися до ускладнень. Сам він носив пістолет у кобурі на поясі, це було незвично для дня в кабінеті. Підготувавши все, він покликав Стефана Андоліні з приймальні.

Руде волосся вбивці було охайно зачесане. На ньому був чорний костюм у тоненьку білу смужку, біла сорочка, темна краватка. Зрештою, відвідини шефа таємної поліції були офіційні, годилося виказувати належну повагу. Андоліні був неозброєний, знав зі свого досвіду, що всіх, хто приходив у штаб поліції, ретельно обшукували. Тож тепер він стояв перед столом Веларді й чекав на звичний дозвіл сісти. Дозволу не дістав, тому стояв і надалі, уперше стривожившись.

— Покажи свою спеціальну перепустку, — звернувся до нього інспектор Веларді.

Андоліні не поворухнувся, він намагався осягнути це дивне прохання. І принципово збрехав.

— Я не взяв її із собою. Зрештою, це ж візит до друга.

На слові «друг» він зробив особливий наголос.

Це розлютило Веларді. Він обійшов навколо стола й став перед Андоліні.

— Ти ніколи не був моїм другом. Ділячись хлібом з такими свинями, як ти, я виконував накази. Тепер слухай мене уважно. Ти заарештований. Сидітимеш у камері до подальших новин, і хочу тобі сказати, що в цих підземеллях є cassetta. Але якщо ти достатньо кмітливий, завтра зранку ми тихенько побалакаємо в моєму кабінеті й обійдеться без болю.

Наступного ранку Веларді мав чергового дзвінка від міністра Трецци й відвертішого — від дона Кроче. За кілька хвилин Андоліні привели з камери до його кабінету.

Нічне усамітнення в камері з думками про цей дивний арешт переконало Стефана Андоліні в тому, що він у смертельній небезпеці. Коли він увійшов, Веларді ходив своїм кабінетом уперед-назад, а його сині очі горіли відвертим гнівом. Андоліні був холодний, мов лід, і пильно спостерігав: капітан та чотири сержанти насторожі, в інспектора на поясі пістолет. Він знав, що Веларді завжди ненавидів його, і це було навзаєм. Якби він зміг умовити його позбутися охоронців, то мав би шанс хоча б убити його, перш ніж загинути. Тож він сказав:

— Я говоритиму, але не при цих sbirri.

Так вульгарно й образливо сицилійці називали вояків таємної поліції.

Веларді наказав чотирьом поліцаям вийти, але офіцерові дав знак лишитися й бути готовим до стрілянини. Тоді всю увагу перевів на Стефана Андоліні.

— Мені потрібна вся можлива інформація, що допоможе взяти Ґільяно, — сказав він. — Коли ти востаннє бачив його та Пішотту?

Андоліні розреготався, на жорстокому обличчі з’явилася зловтішна гримаса. Поцятковане рудою щетиною обличчя, здавалося, випромінює жорстокість.

Веларді подумалося, що недарма його називають Fra Diavalo: цей чоловік направду небезпечний. Але він не уявляв, що чекає на нього. Інспектор спокійно мовив:

— Відповідай, а то тебе розтягнуть на cassetta.

— Ти вилупок зрадливий, — зневажливо зронив Андоліні. — Мене захищають міністр Трецца й дон Кроче. Коли мене випустять, я вирву тобі серце, sbirri.

Веларді підняв руку й двічі дав йому ляпаса, долонею та тильним боком. Він побачив лють в очах рудого вбивці, на його вустах проступила кров. Інспектор навмисно розвернувся до нього спиною, щоб сісти за стіл.

Лють засліпила інстинкт виживання, Стефан Андоліні вихопив пістолета з кобури інспектора й спробував вистрелити. Тієї ж миті офіцер поліції вихопив свою зброю й зробив чотири постріли в тіло Андоліні. Його відкинуло до дальньої стіни, якою тіло й сповзло на підлогу. Біла сорочка стала червоною, інспектор подумав, що так вона більше пасує до його волосся. До кімнати поспішили інші поліцаї, Веларді забрав пістолета з руки Андоліні й привітав капітана з вдалими пострілами. А тоді перед усіма зарядив свого пістолета кулями, які дістав з нього перед зустріччю. Інспектор не хотів, щоб капітан плекав якісь ілюзії про те, що він урятував життя необачного голови таємної поліції.

Тоді він наказав своїм людям обшукати мертве тіло. Як він і підозрював, перепустка з червоною облямівкою була серед тих паперів, які кожен сицилієць мав носити із собою. Веларді дістав перепустку й поклав до свого сейфа. Він особисто передасть її міністрові Трецці, і, якщо пощастить, з нею буде й перепустка Пішотти.

Майклові та Клеменці на палубу принесли по горнятку гарячого еспресо, і вони випили його, спираючись на поручні. Човен повільно прямував до суші з вимкненим двигуном, і вони бачили світло на пристані — бліді блакитні вогники.

Клеменца ходив по палубі, віддавав накази своїм озброєним людям та лоцманові. Майкл розглядав вогники, що начебто бігли до нього. Човен набирав швидкість, і здавалося, наче піна води навколо нього омиває нічну темряву. У тріщину в небі лився світанок, Майкл бачив пристань та пляжі Мацара-дель-Валло, за якими однаковим припилено-рожевим виділялися кольорові тенти каварень.