Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

надзвичайно приємно, що Пані Аюола опікується ним, як дитиною. Її плоди смакували йому так само, як і на початку, але гострий пекучий голод помалу вгамовувався. Він став менше їсти. А вона, хоч і помітила це, не зронила ані слова. Він почував себе насиче­ним її плодами, її турботою та ніжністю. І мірою того, як меншала його потреба в усьому цьому, в ньому прокидалася цілком інша туга, потреба, що її він ніколи досі не відчував і яка цілковито відрізнялася від усіх його попередніх ба­жань. Він відчув, що сам хоче когось любити. Одначе з по­дивом і сумом він усвідомив, що це власне те, чого він не вміє. Проте його бажання любити дедалі міцнішало.

І ось одного вечора, коли вони удвох сиділи за столом, він заговорив про це з Пані Аюолою.

Вислухавши його, вона довго мовчала. Її погляд зупи­нився на Бастіянові. Та він не міг зрозуміти виразу її об­личчя.

- Що ж, тепер ти знайшов своє останнє бажання, - промовила вона. - Твоє Істинне Прагнення - любити.

- Але чому я не вмію любити, Пані Аюоло?

- Ти навчишся любити тоді, коли нап’єшся Живлющої Води, - відказала вона. - І не зможеш повернутися у свій світ, якщо не принесеш її іншим.

Бастіян мовчав. Його охопило сум’яття.

- А ти? Хіба ти її ще не пила? - запитав він нарешті.

- Ні, - сказала Пані Аюола. - Для мене тут все зовсім інакше. Мені потрібен хтось, кого я можу обдарувати своєю щедрістю, віддаючи те, чого в мене забагато.

- Хіба ж це не була любов?

Пані Аюола на мить замислилася, а тоді відповіла:

- Це було те, чого ти для себе прагнув.

- Значить, створіння Фантазії не можуть любити так, як я? - несміливо поцікавився він.

- Кажуть, - відказала вона дуже тихо, - нібито у Фан­тазії є кілька створінь, яким було дозволено напитися Жи­влющої Води. Але ніхто не знає, хто це. Існує пророцтво, про яке ми рідко згадуємо, що колись, у далекому майбут­ньому, настане такий час, коли люди будуть здатні принес-

ти любов і у Фантазію. І тоді ці два світи зіллються в єдине ціле. Але я не знаю, що означають ці слова.

- Пані Аюоло, - так само тихо звернувся до неї Бас- тіян. - Ти обіцяла, коли настане час, сказати мені, що саме я забув, щоби знайти це останнє бажання. Чи він уже прийшов, той час?

Вона кивнула.

- Тобі довелося забути тата і маму. Тепер у тебе не за­лишилося нічого, крім імені.

Бастіян замислився.

- Тата і маму? - повільно промовив він. Але ці слова вже нічого для нього не означали. Він не міг пригадати, що це таке.

- Що мені тепер робити?

- Твоє останнє бажання вестиме тебе, - відповіла Кві­туча Жінка. - Твій час у Домі Змін закінчився.

- І куди мені йти?

- Тебе вестиме твоє останнє бажання. Не втрать його і не змарнуй!

- Мені вирушати вже, негайно?

- Ні, сьогодні вже надто пізно. Завтра вдосвіта. Що ж, це твоя остання ніч у Домі Змін. А тепер ходімо спати.

Бастіян підвівся і підійшов до неї. Щойно тепер, набли­зившись, - незважаючи на те, що вже зовсім стемніло, - він помітив, що весь її квіт зів’яв.

- Не переймайся! - сказала вона. - І завтра вранці не турбуйся мною. Йди своєю дорогою! Так, як є, - добре і правильно. На добраніч, мій хороший.

- Добраніч, Пані Аюоло, - пробурмотів Бастіян.

І пішов до своєї кімнати.

Зійшовши наступного ранку сходами вниз, він побачив, що Пані Аюола все ще сидить на тому самому місці. Усі ли­стки, квітки і плоди з неї пооблітали та пообсипалися. Її очі були заплющені, вона ціла скидалася на чорне, висхле дерево. Бастіян довго стояв перед нею, вдивляючись у її риси. А тоді зненацька відчинилися двері, які вели назовні, у сад. Перш ніж вийти, він іще раз обернувся і сказав, сам не знаючи, кого має на увазі: Пані Аюолу, Дім Змін - а може, їх обох:

- Дякую, дякую за все!

А тоді вийшов у відчинені двері.

Там за ніч настала зима. Снігу було по коліна, а від кві­тучих трояндових кущів залишилися хіба що почорнілі й задубілі чагарі, густо всіяні шпичаками. Було пронизливо холодно, безвітряно і дуже тихо.

Бастіян хотів вже повернутися в дім по плащ, та вікна і двері тим часом кудись позникали. Дім Змін наглухо за­крився.

Скоцюрбившись від холоду, Бастіян вирушив у дорогу.

XXV.

КОПАЛЬНЯ ОБРАЗІВ

Йор, незрячий рудокоп, стояв перед своєю хижею і

вслухався. Довкола нього прослалася безмежна снігова пу­стеля.

Тиша була така, що його тонкий слух вловив звук кро­ків якогось мандрівника, коли той був іще надзвичайно да­леко. Сніг рипів дедалі голосніше. І Йор зрозумів, що ці кроки наближаються до його хижі.

Йор був високий старий чоловік, але його обличчя було безбороде й анітрохи не зморшкувате. Здавалося, він вите­саний з каменю, бо все в ньому - обличчя, волосся, одяг - було сіре, наче застигла лава. Йор стояв геть непорушно, і тільки вглибині його сліпих, темних очей щось жевріло, якийсь дуже слабенький вогник.

Нарешті Бастіян - а то саме він був отим мандрівником - підійшов до хижі рудокопа.

- Доброго дня. Я заблукав. Я шукаю джерела, місця, звідки б’є Живлюща Вода. Ти можеш мені допомогти? Гірник прислухався до голосу.

- Ти не заблукав, - прошепотів він. - Але говори тихі­ше, інакше мої образи розпадуться.

Жестом він запросив Бастіяна, і той увійшов за ним до хижі.

У ній було одне-єдине маленьке приміщення, обставле­не невибагливо і вкрай скромно. Дерев’яний стіл, два сті­льці, лежак для спання і збиті з дощок полиці, на яких збе­рігалися харчі та начиння. Над вогнем висів казанок, у якому кипіла юшка.

Йор налив дві повні тарілки - для себе і для Бастіяна, поставив їх на стіл і жестом запросив гостя їсти.

їли вони мовчки.

Наївшись, рудокоп відкинувся на спинку стільця. Його очі дивилися крізь Бастіяна; здавалося, він вдивляється в безкрайню далечінь. За якусь мить він пошепки запитав:

- Хто ти?

- Я Бастіян Бальтазар Букс.

- Ага, отже, своє ім’я ти ще пам’ятаєш.

- Так. А ти хто?

- Я - Йор, мене ще називають Сліпим Рудокопом. Але сліпну я тільки на світлі. У своїй копальні, де темно хоч в око стрель, я все бачу.

- Що це за копальня?

- Вона називається Мінроуд. Це копальня образів.

- Копальня образів? - здивовано перепитав Бастіян. - Ніколи не чув про щось подібне.

Йор, здавалося, весь час